Ринкова площа — те, що відрізняє історичне місто від села, головна ознака міста як такого. Окрім площ та вулиць, його простір також визначають костели, церкви, синагоги, замки, палаци, ратуші, міські мури, башти, брами, вали, рови, кам’яні чи муровані будинки з крамницями, шинками та складами різноманітних товарів. Професор Сергій Кравцов, досліджуючи принципи регулярного містобудування Галичини, зазначає, що «такі елементи плану, як ринкова площа і оборонний периметр, визначали поселення як місто, наділене особливими правами та виокремлене з околиці». Чітко окреслена в просторі ринкова площа — ядро міського життя, центр містечкового всесвіту та його літопис.
Первинні форми ринкових площ обмежувалися геометричними фігурами квадратів та прямокутників, регулярної і неправильної конфігурації, заповнені посередині кварталами та вільним простором. Приклади цього знаходимо не лише у галицьких містах та містечках, а й у цілій Європі. На думку Сергія Кравцова, «ринкові площі були одним із найважливіших елементів міст-маґдебурґій, що свідчили про їхній міський статус. Цей розпланувальний елемент, незважаючи на його порівняльну стабільність у часі, теж підлягав змінам. Про це свідчить відсутність геометрично правильних обрисів. Неправильність форми склалась не лише через неточність первісного поділу плану в натурі, а й під впливом спотворень, які нагромаджувались упродовж століть».
Простір ринкових площ є синтетичним міським середовищем, створеним людиною і для людини. Площа живе подвійним семіотичним життям. Із одного боку, вона моделює універсум: структура побудованого та обжитого світу переноситься на світ у цілому. Із другого боку, універсум моделює її: простір, створений людиною, відтворює її уявлення про глобальну структуру світу. Тому ринкові площі відображають взаємозв’язок малого та великого просторів, вплив міста та європейського контексту на площу і, водночас, вплив ринкової площі на місто та європейське середовище. Ринкові площі мають свою хронологію, релігійну, соціальну та політичну історію, окреслені історичні місця, просторові знаки, акценти та домінанти, а також публічне зонування. Тому ринкові площі можна розглядати як палімпсест, уважне відчитання якого дозволяє реконструювати різноманітні історії. Кожна з них оповідає про долю як окремих мешканців, так і всієї громади, регіону чи, навіть, держави.
Зіставлення цих дискурсів дає можливість добачити складну тканину історичних та культурних переплетень, взаємозв’язків, подібностей, тенденцій. Так, на львівському ринку 1436 року король Владислав ІІІ приймав прилюдну присягу від Мультянського господаря Іллі, свого брата по тітці, і його боярів. Для міста це була велика подія державної ваги, що вимагала від громади серйозних зусиль та підготовки. Те, що заходи проводилися на ринковій площі, а не деінде — символічно та ідеологічно відповідало масштабу події. А 1 листопада 1918 року на ратушній вежі замайорів синьо-жовтий прапор (почепив його січовий стрілець Паньківський, таким чином символічно представивши прагнення української спільноти Львова до власної держави). Після падіння Радянського Союзу, вдруге національний стяг з’явився на ратуші 3 квітня 1990 року, знову ж таки символічно позначивши політичні зміни в житті міста і країни. Відтак хроніки подій на ринкових площах свідчать про зміни політичних традицій, соціальної структури, про етапи економічного розвитку, а також про конфлікти та релігійне розмаїття.
Із відзначенням великих християнських свят пов’язані різні міські звичаї. Наприклад, 1526 року зафіксовано звичай напередодні Різдва вночі палити на Ринку солому. Ця традиція проіснувала досить довго, оскільки згадується ще й 1655 році: «Існував звичай уночі на Різдво палити на Ринку солому, і для цього раєцький уряд її купував, наказуючи учиняти спалення». Відбувалися на ринку не лише події, що об’єднували громади, а й такі, що свідчили про релігійну нетерпимість. Так, історик Іван Крип’якевич писав: «Ринок пам’ятний для українців тим, що наше міщанство вело уперту боротьбу за те, щоби дозволено вести туди православні похорони та процесії. Вже 1521 року православні жалілися королеві, що місто не дозволяє переходити через Ринок священикам зі Святими Дарами і вести туди похорони. Король вирішив справу так, що похорони і священики можуть іти через Ринок, але без співу і без запалених свічок». Свідченням нетерпимості панівної конфесії до іновірців є трагічна історія львівських закоханих: 1518 року за любовний зв’язок між вірменином Івашком та служницею Софією латинського обряду їх обидвох було спалено, згідно вироку війтівського суду. Суд, розглянувши справу, визнав злочин «святотатством», оскільки Івашко був невірним (такими вважали вірмен та русинів). Євреям Львова ще до середини ХІХ століття не дозволялося мешкати та мати крамниці на ринковій площі, вже не згадуючи про заборони на святкування або релігійні ритуальні події, а також про погроми та публічні катування.
Історія формування ринкових площ свідчить про національну нерівність і в економічному розвитку. Наприклад, лише 1654 року король Ян Казимир видав декрет, у якому дозволив купувати вірменам десять кам’яниць на Ринку, що раніше забороняли. Упереджене ставлення було не лише до вірмен, русинів або євреїв, а й до шотландців. Ось у хроніці міста Львова занотовано, що від дуже давніх часів у Львові торгували шотландські купці. Міська рада та місцеві купці обмежували їхню торгівлю. 1685 року король видав декрет, у якому йдеться, що шотландським купцям не можна відчиняти вікна крамниць, пивниць та складів на вулицю чи Ринок.
Події з історії ринкової площі можуть слугувати прикладами особливостей міського економічного розвитку: «У 1564 році в місті було двоє аптекарів, які на ярмарках викладали свої ліки в будах під ратушею». Для міста XVI століття фармацевти були важливою соціальною групою, а їхня присутність на ринковій площі — знаковою. Незалежно від конфесійної чи соціальної приналежності, проблеми здоров’я або людського життя можна було розв’язати, прийшовши на ринкову площу.
Економічне значення ринкової площі для розвитку міста помітне на прикладі Дрогобича. Тут декілька століть ринкова площа була центром торгівлі. Щопонеділка їхали сюди возами селяни з усього повіту, і починався торг. Продавши свій товар, люди йшли до крамниць, розташованих довкола ринку, і купували необхідний крам. Роз’їжджались в обід і по обіді, частенько не забувши заглянути до винарні чи корчми. Ярмарковий день мав, звичайно, свій колорит: покупки, зустрічі, домовленості, гумор, шахраювання продавців чи покупців, підозрілі оборудки непевних осіб. Поруч із жорстокістю і суворістю, на ринку панували гумор та іронія як неповторний місцевий колорит спілкування, відпочинку, прояв вільнодумства або критичного мислення особи та громади загалом.
Руйнування політичної традиції відбулося у другій половині ХХ століття. У цей час ринкові площі як публічний простір зазнали серйозних змін. Так, однією з найважливіших проблем генерального плану Львова 1956 року вважали формування нової площі у центрі міста на перетині вулиць Городоцької і 700-річчя Львова (сьогодні проспект Чорновола). Площа мала складатися з двох частин, її забудову повинні були формувати два адміністративні будинки, будинок універмагу та житловий будинок, трибуни для проведення демонстрацій. Проектування площі відбувалось у кілька етапів, однак до здійснення проекту справа не дійшла. Перенесення головної площі міста мало серйозні підстави, оскільки в культурі СРСР наприкінці 1940-х років панувала тенденція пафосного прославляння перемоги у війні. Вважалося, що центральні осередки міст повинні мати відповідні простори, призначені для офіційних масових урочистих заходів. Середньовічна львівська ринкова площа була залишком ворожого минулого. Врятувало її тільки те, що тут зосереджена велика кількість пам’яток, а її руйнування викликало б негативну реакцію світової спільноти. На жаль, ринкові площі інших українських історичних міст та містечок зазнали дуже серйозних смислових та просторових втрат. У Дрогобичі після Другої світової війни ринковій площі присвоїли ім’я Леніна, і лише 1990 року повернули стару назву. Так нова політична ідеологія намагалася присвоїти цей простір, оволодіти ним і через нього впливати на громаду. Проекти, опрацьовані для Жовкви, Кам’янки-Бузької, Краківця, Городка, Бібрки, Янова, передбачали використання історичних ринкових площ для формування нової головної площі міста.
Ринкова площа віддавна була місцем актів здійснення правосуддя. Такі події на площі зумовили їхнє просторове означення — появу місця виконання вироку, а також спорудження пранґера (стовпа ганьби). На ринковій площі Львова вже 1522 року поставили такий пранґер, званий тоді «журавлем», а згодом «орчиком», на який підвішували пекарів, якщо вони зважувалися пекти бракований хліб. Їх прив’язували до цього «журавля» попід пахви і підтягали в повітря. Згодом 1598 року стараннями бурмістра Станцеля Шольца поставили кам’яну фігуру з двома постатями, чоловічою та жіночою, що символізували справедливість і кару, тут виставляли засуджених на страту. Публічні екзекуції влаштовували з метою виховання у міської громади покори та страху. Наприклад, 1578 року король Стефан Баторій, перебуваючи у Львові, на вимогу турецького посла і свого приятеля Петра наказав привезти Івана Підкову з Рави і 16 червня прилюдно стяти йому голову на Ринку. 1635 року за непокору раєцький уряд засудив передміщан відробляти чотири дні на тиждень. Одних — на шмагання поворозами на сходах ратуші, інших — на колоду, ще інших — на орчик доти, доки не відроблять повинностей, а одного, Яцька Іванового з Малого Волоська, засудили «щоб був скараний мечем по шиї».
Історична пам’ять львівської ринкової площі зберегла й кумедні епізоди. Львівський історик Іван Крип’якевич пише, що «Ринок в давні часи не визначався порядком, було на ньому сміття і болото, як у малім містечку. Коли цісар Йосиф ІІ перший раз переїздив через Львів, його карета, запряжена в шість коней, застрягла в болоті на Ринку і з трудом її звідтам добули».
Упродовж кількох століть ринкова площа як головний громадський простір приваблювала цілий ряд політиків незалежно від ідеології, яку вони представляли. У Дрогобичі також намагалися простір ринкової площі означити символами. Так, 14 травня 1916 року на ринку поставили скульптуру українського лицаря на честь першої річниці звільнення міста від російських військ. Коло лицаря у святкові дні стояла почесна варта. Скульптура простояла до кінця 1918 року. В радянські часи це місце пристосували під могилу та пам’ятник Героєві Радянського Союзу, генерал-майору Васильєву. Тут маємо яскравий приклад чи не найзапеклішого виду війни — за історичну пам’ять народу. У цей час Дрогобич не був туристичним центром, тому ринкову площу максимально адаптували під радянський публічний простір. Цілком перебудували сторони ринкової площі, змінивши історичну забудову на нову — соціалістичну. Тут ставили новорічні ялинки та влаштовували гучні гуляння. Будь-яка подія повинна була відбуватися під невмирущим поглядом вождів народу. Так, після Другої світової війни перед головним входом до ратуші встановили бетонний пам’ятник Леніну-Сталіну, потім окремо Леніну. 1980 року йому споруджено новий монумент з бронзи і граніту, що простояв десять років. На вимогу більшості дрогобиччан, за ухвалою сесії міської Ради, 5 вересня 1990 року пам’ятник було демонтовано.
