Вітаю ,друзі ,з прийдешнім Новим Роком!!!

...новорічний настрій...

Споры про Рождество идут сейчас. Вот когда то нашёл фото из календаря 1929 года. СОвесткий союз,довоенный.Победа НЭПа,всё такое. Заметите, первый день недели как и у всего мира ВОСКРЕСЕНИЕ.

Гренландия

27 березня 2016 року в Україні відбудуться перші вибори депутатів сільських, селищних та міських рад десяти об’єднаних територіальних громад, а також відповідних сільських, селищних і міських голів.

Відповідне рішення 25 грудня ухвалила Центральна виборча комісія, інформує«Слово і Діло» з посиланням на «УНН».

Крім того, 6 лютого 2016 року в Києві стартує передвиборча кампанія з обрання депутатів районних рад.

«Розглянувши звернення Волинської, Дніпропетровської, Житомирської, Івано-Франківської, Кіровоградської, Львівської, Полтавської, Рівненської та Харківської обласних державних адміністрацій щодо ухвалення ЦВК рішення про призначення перших виборів депутатів [...] об’єднаних територіальних громад та відповідних сільських, селищних, міських голів у зв’язку зі створенням у вказаних областях об’єднаних територіальних громад, Комісія призначила на неділю, 27 березня 2016 року, зазначені вибори в десяти таких об’єднаних територіальних громадах... При цьому Комісія оголосила з 6 лютого 2016 року початок виборчого процесу вказаних виборів», – зазначили у прес-службі ЦВК.

Відверто кажучи..

... Україна не святкує Різдво з усім світом тільки тому, що цього не робить московська рускоміровская церва. 
Ми запопадливо мусимо бути в церковній єдності з цією ординською сатанинською церквою яка мріє про нашу смерть.
Ніяких інших перешкод, аби відмовитись від застарілого і абсурдного юліанського календаря, — нема.

...мудрість ..."...вгору піднесімо серця!"...

Журналісти телебачення, радіо чи друкованих ЗМІ в цей останній місяць року нагадують нам про позитивні чи негативні події - у такий спосіб підсумовують рік. Про наступний рік говорять дуже обережно, пробують робити прогноз.
Я ж бажаю піти іншим шляхом: не забуваючи минулого, говорити про майбутнє. Не створюватиму враження, що посідаю пророчий дар, за допомогою якого можна передбачити майбутні події. А хочу говорити про те, що може і повинно статися.
Особи, які мають нагоду щодня зустрічатися і говорити з багатьма людьми, твердять, що в народі панує дух зневіри, розчарування, тривоги… Правдоподібно, що це справді так. Однак я ставлю собі запитання: чи такі настрої оправдані? Чи треба піддаватися почуттям розпуки і зневіри, що їх так щедро сіють у нашому народі ті, які хочуть його загибелі?
Ні, не треба. Пригадаймо деякі факти. Два роки тому тодішній уряд і тодішній президент переконували нас, що ми, українці, не здатні жити за правилами справжнього народовладдя – демократії, за якими живуть і розвиваються нормальні, здорові держави. Усупереч цим брехливим заявам наш народ вийшов на Майдан і заявив, що ми хочемо і можемо змінити напрям нашого життя.
Чи справді ми це можемо? Так, якщо хочемо. Звідки в мене таке переконання? Коли супроти нашої держави почалася агресія, практично не було кому захищати наш народ. Але за неймовірно короткий час Україна сформувала армію, здатну протистояти агресії. Це сталося, бо в народі проявилася сила, - сила духу серед людей, які добровільно та відважно перегородили дорогу агресорам.
Крім збройної сили, проявилося ще щось більше, чого ніхто не сподівався, – духовна сила, - духовна сила чоловіків і жінок, старших і молодших, навіть дітей. Що вже казати про волонтерів, які, правдоподібно, залишаться безіменними в історії нашого народу і, попри свої величезні заслуги, не одержать якихось відзначень… Якщо всі згуртуються, можна буде багато зробити для здійснення ідеалів, заявлених на Майдані.

Члену УПА з Кіровограда вручили орден за заслуги

Сьогодні, 86-річному Семену Сороці в стінах Кіровоградської облради вручили орден "За заслуги" ІІ ступеня за вагомий особистий внесок у соціально-економічний, культурно-освітній розвиток області, багаторічну сумлінну працю, значні трудові досягнення та активну громадську позицію.

Семен Сорока - член УПА, який відбув ув'язнення в ГУЛАГу, заступник голови обласного Товариства політичних в'язнів і репресій.

Найтепліші вітання усім, хто сьогодні святкує Різдво Христове. 

Щиро бажаю Божого благословення та миру, радості та любові, оптимізму та благополуччя!

А .Яценюк.

Дякуємо за привітання !

Найкращим був би подарунок - дієві ,ефективні реформи .

Реформи не тільки соціально - економічні ,а й суспільні : коли на дитячих новорічних святах не будуть звати "радянського Діда Мороза",який ( жах!) - міг "заморозити" малих ,чи Снігурку,яка могла "розтанути" - (н-да ,а дитяча психіка ?)..
Реформи у поглядах на історичний розвиток ,на моральні цінності ,на релігійні традиції ( вийти ,нарешті ,з релігійного російського середньовіччя наказів Петра ,щодо релігійної реформи 18 ст.- "насаджених нам скрепів") ,бо навіть, константинопільська церква ,від якої ведеться православ'я ,святкує Різдво сьогодні .
Реформи потрібні й у свідомості суспільства . Держава нікому нічого не винна ,окрім оборони та зовнішньої політики .Потрібно зрозуміти :тільки власна праця ,якою ти забезпечуєш родину - це і є добробут і сім'ї , й держави.,а не чекати (за командно-адміністративними традиціями ) ,що гроші "впадуть" просто так ,ще й критикувати ,що ці гроші "малі".
Жити у період реформ - великі сподівання та великі розчарування ,а ще - шанс.
Тож ,друзі ,використаємо цей шанс ,бо є приклад інших і є велика підтримка у світі . Шанс стати добрішими ,чеснішими ,кращими .
Щире вітання з Різдвом ! Віримо в себе ,віримо в Державу ,віримо в Народ та наше майбутнє! Дай Боже менше ненависті ,а більше нам любові .

25 грудня Різдво святкує Римо-Католицька Церква, більшість протестантських Церков, а також частина православних — включаючи Константинопольську (крім Афону), Антиохійську, Олександрійську, Кіпрську, Болгарську, Румунську, Польську, Албанську, Грецьку.

Різдво в ніч з 6 на 7 січня зустрінуть чотири православні Церкви – Російська (у тому числі і Київська Митрополія), Єрусалимська, Сербська і Грузинська, афонські монастирі, а також католики східного обряду і деякі протестанти, що дотримуються Юліанського календаря.Ввечері 24 грудня, коли загоряється перша зірка, що колись вказала дорогу мудрецям до новонародженого дитяти, родини збираються за святковим столом. Перед початком трапези читається уривок з Євангелія, співається перша колядка, потім усі переломлюють різдвяний хліб — облатку, що символізує радість свята, яке наближається. Облатки освячуються в храмах під час посту перед Різдвом.

Це час спокою, радості й любові для всіх

Що ж, скільки б не велося суперечок між християнами щодо дати народження Христа, і все ж таки, нікому жодного разу не спало на думку заперечувати те, що це свято - справжнє диво.Є одне важливе поняття, яке характеризує той настрій, який охоплює людей у передріздвяні дні - Christmas Spirit (дослівно «дух Різдва»). Це час, коли всі вірять у дива, коли нехороші люди раптом стають добрими і лагідними, коли відчуваєш себе, немов у казці.

Це час спокою, радості й любові для всіх, хто захотів відкрити своє серце.Англійською мовою Різдво - Christmas, німецькою - Weihnachtsfest, в Голландії його називають Kerst-misse, на латині - Dies Natalis. До речі, саме від латинського слова походить французьке Noël, італійське Il Natale, але як би воно не звучало різними мовами світу, значення у нього одне - переддень свята священної нічної служби.

Одним з досить важливих різдвяних прикрас є «вертепи» - міні-зображення Різдва. Створюється макет хліва, в якому Марія народила на світ Ісуса. Процес створення вертепу, як і процес прикрашання ялинки, - дійство, покликане згуртувати родину, адже у всіх країнах для християн Різдво - родинне свято.У кожній країні, сім'ї свої традиції, пов'язані з різдвяними частуваннями - фарширована індичка, різдвяний пудинг, торти, тістечка, муси, горіхи, родзинки, марципани...

В Англії, наприклад, це запечена в духовці індичка під соусом з агрусу і різдвяний пудинг, який обливається ромом, його підпалюють і ставлять на стіл.

У США, як правило, подають індичку під журавлиним соусом.

У Франції свято - не свято, якщо за різдвяним столом немає індички, запеченої в білому вині. Ще тут їдять устриці, паштет із гусячої печінки, сири й обов'язково п'ють шампанське.

А в Данії господині до святкового різдвяного обіду неодмінно приготують качку або гусака, фаршированого яблуками, рисовий пудинг і солодку рисову кашу з корицею і родзинками.

Та й, взагалі, у скандинавських країнах дуже турботливо готуються до Різдва: за два тижні до свята ріжуть поросят, роблять кров'яну ковбасу, солять і коптять м'ясо, упродовж трьох-чотирьох днів без перерви, з ранку до вечора, варять пиво.

Ірландці в цей день до столу подають окіст, греки - індичку у вині, а в Литві та Німеччині смажать гусака.

У німців на Різдво обов'язковим на столі вважається блюдо з яблуками, горіхами, родзинками і марципанами. А в Китаї, де живе досить багато християн, на Різдво готують імператорське блюдо - знамениту качку по-пекінськи.

Однак є й такі країни, де птиця на різдвяному столі не обов'язкова.

Наприклад, в Австрії, Угорщині, балканських країнах ніколи не приготують на Різдво гусака, качку, курку або індичку. Там вважають, що птицю їсти у цей вечір не можна - відлетить щастя.

За вечерею австрійці спочатку їдять національний суп-локшину, а на друге коропа. Ялинку ж прикрашають не іграшками, а шоколадом і мармеладом. Крім того, під час трапези вони не зачиняють вхідні двері, тому що в будь-який момент до господарів можуть приєднатися друзі і просто знайомі.

У Бельгії ж на різдвяному столі, безумовно, буде теляча ковбаса з трюфелями, м'ясо вепра, традиційний торт і вино. У Голландії - кролик, м'ясо оленя або дичина, у Люксембурзі - кров'яна ковбаса, яблука, місцеве ігристе вино.

Галасливі італійці на Різдво їдять рибу або морепродукти, запиваючи все це шампанським, а в Іспанії до свята смажать молочне порося, якого потім, після приготування, запивають хересом.

Ще на святковому столі кожного іспанця обов'язково мають бути дари моря - креветки, краби, лангусти, а також різдвяні солодощі - халва, марципани, анісові льодяники.

А для початку варто твердо запам’ятати, що 24-25 грудня відзначається зовсім не «католицьке Різдво»…

..у 221 році Секстус Юліус Афріканус назвав саме 25 грудня Днем народження Ісуса Христа, оскільки було вирахувано, що між днем Благовіщення і Різдвом саме цього дня минає 9 місяців. Тоді ще єдина Церква майже 1800 років тому (скоро ювілей!) прийняла його аргументацію, а відтак Різдво настає 25 грудня. А вже потім іде Новий рік.

Коли до «старого» і «нового» Нового року додасться ще і «нове» та «старе» Різдво, виникне купа проблем. Але проблема «подвійної моралі» буде знята
19 грудня, на День Святого Миколая, у Києві на Софійській площі засвітилися вогні головної різдвяно-новорічної ялинки країни. Цим дійством розпочався черговий цикл новорічно-різдвяних свят, який триватиме цілий місяць. А разом із початком цього циклу в черговий раз унаочнила себе застаріла проблема. Бо ж 24 і 25 грудня, а нерідко і напередодні цих днів, щороку на всю країну озвучується словосполучення «католицьке Різдво». Мовляв, у ці дні народження Спасителя відзначають католики (інколи додають – «і протестанти», коли згадують, що є на світі і сотні мільйонів таких християн), а от 7 січня Різдво відзначають православні…

Що має бути раніше – Новий рік чи Різдво?

Насправді ніякого «католицького Різдва» не існує й існувати не може. Й ось чому. Наразі по всій планеті послуговуються григоріанським календарем (його запровадив Римський Папа Григорій XIII), хоча разом із тим у багатьох країнах і в цілій низці конфесій паралельно існують свої літочислення. Але абсолютна більшість християнських Церков користується саме цим календарем (їхній перехід на нього розпочався 1582 року), натомість менша частина християн досі дотримується юліанського календаря, що не вповні узгоджується з астрономічним часом (набігло вже понад 13 діб відставання цього календаря від астрономічного часу). При цьому до 221 року день народження Христа пов’язували з 25 березня – як із днем початку весни. А у 221 році Секстус Юліус Афріканус назвав саме 25 грудня Днем народження Ісуса Христа, оскільки було вирахувано, що між днем Благовіщення і Різдвом саме цього дня минає 9 місяців. Тоді ще єдина Церква майже 1800 років тому (скоро ювілей!) прийняла його аргументацію, а відтак Різдво настає 25 грудня. А вже потім іде Новий рік. Запам’ятаймо це – і рушмо далі.

Крім того, заявами про «католицьке Різдво» браві журналісти й політики несамохіть відлучають від Церкви приблизно п’яту частину від загальної кількості православних християн і більшість православних патріархів, включно із Вселенським, які відзначають Різдво Христове саме 25 грудня, в один день із католиками та майже всіма протестантами. Йдеться не про якісь секти, а про Антиохійську, Болгарську, Елладську, Кіпрську, Румунську, Олександрійську й низку інших православних Церков, про православних Греції, Румунії, Болгарії, Польщі, Сирії, Лівану, Єгипту та інших країн. Ба більше: і частина вірних Російської православної церкви дотримується цієї норми (скажімо, Латвійська православна церква Московського патріархату). Всі згадані церкви не перейшли на григоріанський календар – вони створили так званий новоюліанський, що майже не розходиться з григоріанським.

До чого призводить життя за двома календарями одночасно

А тепер про головне. Вогні запалюють не тільки головна ялинка країни і ялинки в обласних центрах і більш-менш значущих містах; вже почали працювати новорічно-різдвяні ярмарки, набуває все більшого розмаху – від Києва до Хацапетівки – серія незчисленних корпоративів, шоу-вистав, програм нічних клубів та інших розваг для дорослих. За святковими столами, щедро заставленими напоями і наїдками, в останню декаду грудня збирається ледь не вся Україна. І гуляє, як то кажуть, на повну котушку.

А тим часом у православних (належать вони до Київського чи Московського патріархату) та у греко-католиків – в Україні їхні церкви користуються юліанським календарем, тоді як суспільство загалом – григоріанським, – 28 листопада починається Різдвяний піст («Пилипівка»), який триває аж по 6 січня включно. Піст же передбачає суворі обмеження в їжі (виключаються м’ясні та молочні страви і яйця) та забороняє вживання алкогольних напоїв (хіба що на День Святого Миколая та по неділях дозволено випити келишок освяченого кагору). Ну, а різного роду гульбища дорослого люду у цей період беззаперечно теж належать до розряду скоромного і є гріхом…

А разом із тим, за даними соціологів, віруючими себе вважають понад 2/3 дорослих громадян України; із них православних і греко-католиків – понад 80%. Інакше кажучи, понад половину українців мала б дотримуватися Різдвяного посту (а він, так само, як і кожен піст, передусім пов’язаний не з дієтою, а з очищенням духу від повсякденної суєтності задля осягнення Вічного) та навчати цього своїх дітей. Зважаючи ж на почуття християн, притлумити веселощі в цей час мали б й агностики та атеїсти. Але ні – практично вся країна дружно грішить, і не кається в цьому.

Отож в підсумку маємо серйозну проблему масової «подвійної моралі» та, образно кажучи, «роздвоєності душ» значної кількості українських громадян, коли люди діють одночасно і як віруючі християни, і як запеклі атеїсти, не вбачаючи в тому великого лиха. Впадає в око, що церковні діячі фактично з цим змирилися, не знаходячи можливості якось зарадити і відбуваючись резонерством: мовляв, треба дотримуватися канонів, і тоді все буде добре…

А тим часом роздвоєність українських душ наочно проявляє себе в усіх сферах життя: і в поточній політиці (коли ті самі люди на виборах за змішаною системою голосують за список патріотичної партії і водночас – за мажоритарного кандидата від «Опоблоку»), і в геополітичній стратегії (хоча тут за останні два роки взяла гору проєвропейська тенденція, все одно чимало опитаних соціологами прагне одночасно і до Євразії, і до Європи), і в культурній сфері (досить послухати, з якими піснями на телеконкурсах виступають численні представники всіх поколінь)… Ясна річ, не можна сказати, що коріння всіх згаданих проблем – у сфері церковного життя й у розбіжності календарів. Але й недооцінювати новорічно-різдвяну звичку до лицемірства не можна. Все взаємопов’язане, і поєднання непоєднуваного в сакрально-символічній сфері посилює такі самі тенденції в інших сферах…

Отож, почавши з тези, що вислів «католицьке Різдво» є глибоко невірним, ми закономірно вийшли на фундаментальні проблеми та суперечності життя країни. Яким же може бути тут вихід? Може, Україні, яка однією з перших країн із переважно православним населенням – задовго до указів Петра І – почала відзначати прихід Нового року 1 січня (нехай і за юліанським календарем), час зробити логічний наступний крок – і, нарешті, почати на рівні православних та греко-католицької церков відзначати Різдво Христове не 7 січня, а 25 грудня, наслідуючи Вселенський патріархат? Ясна річ, спершу будуть проблеми, і проблеми серйозні, проте чи не варто вивчити досвід такого переходу, скажімо, у Болгарській церкві? Адже там кілька десятиліть віряни приходили до храмів відзначати Різдво двічі: молодші – 25 грудня, старші – 7 січня. І нічого, все нормалізувалося…

Я розумію, що коли до «старого» та «нового» Нового року додасться ще і «нове» та «старе» Різдво, виникне купа проблем. Але, принаймні, проблема «подвійної моралі» буде знята. Й Україна відзначатиме вродини Спасителя одночасно не з Росією і Білоруссю, а з Європою, Америкою, Азією, Африкою – і більшістю православних Церков планети…

А для початку варто твердо запам’ятати, що 24-25 грудня відзначається зовсім не «католицьке Різдво»…

Сергій Грабовський – кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників

Шановні 10 - класники.!!!

Короткий (лише сім з половиною місяців, із 29 квітня до 14 грудня 1918 року) час перебування при владі гетьмана Павла Скоропадського та існування очолюваної ним Української (Гетьманської) держави — це той період української історії, який донині провокує зіткнення думок дослідників-гуманітаріїв, та й не лише їх.

У давні часи наші предки вірили у НЕБО, як у найвищу й найсвятішу силу.

 Якраз на НЕБІ знаходиться життєдайне Сонце, яке вважали дитиною неба — Сварожичем. Тут же розміщений місяць і зорі. З НЕБА приходить цілющий дощ і вогонь-тепло від блискавки, яка запалювала дерева, кущі, траву.

Сонце було у них найбільш пошанованим, оскільки з ним було зв’язане все життя людини від народження до смерті, та й вся природа залежала від Сонця. Другою за важливістю для людини була вода, без якої ні людина, ні природа, взагалі, не може обійтися.

Тому цілком пояснюваним є те, що майже усі свята і обряди на теренах України пов’язані з рухом сонця на весну, літо, осінь, зиму — із збільшенням чи зменшенням тепла, зміною тривалості дня і ночі.

...педагогічні нотатки...

...діти - це велика радість ,велика відповідальність та життя наповнене відкриттями ...і звісно ніхто нікому нічого не винен...

Дитина народжена для того, щоб радіти життю, ділитися цією радістю з іншими (якщо хочеш), а не для того, щоб все життя мучитися і страждати, повертаючи комусь борги.

Борги за що? За те, що з'явився на світ? Це не твій обов'язок. Ти народився не по своїй волі. Борги перед суспільством? Це теж не твій обов'язок. Не ти вибирав дане суспільство.

Мова не йде про те, що ти абсолютно вільний від будь-якого боргу. Мова про те, що спочатку ти вільний від усіх боргів. Свої борги ми створюємо самі. І було б нерозумно до боргами, визначаються нами самими, додавати борги, нав'язані ззовні.

Чим більше боргів, тим менше свободи
А міру будь-якого боргу ти сам встановлюєш!

І чим ти інтелектуальнішим, ніж чистішим твоя душа, тим більшу міру боргу перед навколишнім світом ти для себе визначаєш. Але визначаєш сам! І це дуже важливо.

Ніхто не вправі диктувати тобі міру відповідальності за боргами.
Це виключно твоя прерогатива

Мар'яна Городецька

...будні вчителя... ...ЖЮРІ у роздумах... ( важко вибрати найкращого вчителя :колеги -молодці (конкурс "Вчитель року" ,номінація -"історія".....)) ...думки розділилися: - майстерність учителя історії — як не збрехати під час вивчення неправди.... -учитель нічого не виробляє, крім майбутнього.. -бути сучасним учителем — означає вміти формулювати нові запитання...

...до Нового року ми готуємо подарунки дітям - сиротам...

Пресс-конференцию президента РФ Владимира Путина от 17 декабря российский художник Василий Ложкин изобразил в одном рисунке.

...будні вчителя ...

Діти ! Ви - молодці !

..семінар по теорії права ....
..як приємно ,коли вражені гості та головне - коли задоволені своїми результатами діти...
P.S
Жодні технології не змінять основного: вчитель повинен заходити до класу з усмішкою і кожен урок починати по-новому.

...гармонія..

33 думки про вчителя (із книги «Сам собі думаю»)

1) Професія від Бога одна — Учитель. Усі інші — від учителя.
2) Учитель — не професія, це — доля.
3) Останнім у суспільстві втрачає сором учитель. Після цього воно перестає бути цивілізованим.
4) Найсамотніша людина у класі — вчитель.
5) Учительська заробітна платня — це маленька винагорода за професійну шкідливість. А де сама зарплата?
6) Навіть у найважчі часи вчитель має залишатися оптимістом.
7) Найвища мета вчителя — врятувати мрію учня.
8) Школа тримається не на трьох китах, а на одному верблюді.
9) Людина, яка обрала професію вчителя, схожа на самогубця.
10) Колись перед учителем знімали капелюха, тепер він змушений усім кланятись.
11) Учитель нічого не виробляє, крім майбутнього.
12) Найважче для вчителя — обрати собі нове життя після останнього для нього дзвінка.
13) Що не вигадали б у міністерстві — у клас заходить учитель.
14) Жодні технології не змінять основного: вчитель повинен заходити до класу з усмішкою і кожен урок починати по-новому.
15) Якщо ми хочемо, щоб учитель любив учня, необхідно, щоб хтось любив учителя!
16) Якщо навчатися потрібно для того, щоб добре жити, то всі вчителі — неуки.
17) За освіту відповідає вчитель, за її відсутність — міністерство.
18) Чим відрізняється циркова конячка від учителя? Конячку ганяють по колу, а вчителя туди-сюди.
19) Людину, яка все життя виконує домашні завдання, називають учителем.
20) Учитель має бути не вказівним знаком на дорозі, а попутником для дітей.
21) Майстерність учителя історії — як не збрехати під час вивчення неправди.
22) Бути сучасним учителем — означає вміти формулювати нові запитання.
23) Справжній учитель той, хто, знаючи старе, навчає нового.
24) На вчителів потрібно відбирати тих, хто народився «наперед», тобто «на завтра». А навчати їх повинні ті, хто народився «на післязавтра». Усього-навсього.
25) Учитель має стати другом учневі. Клас — це вже не стіл і парти, це місце, де має народжуватися Думка, де один одного поважають і люблять. Жодні технології, прилади і методи не замінять теплого слова, співчутливого погляду і дружнього потиску руки.
26) Кожен випускний клас для вчителя — ще одне прожите життя. І так важко починати нове.
27) Учитель — «той, хто зберігає тепло».
28) Учитель — один, а помилки різні.
29) Якщо у школі серед учителів буде хоча б одна висока і чиста особистість — для дитячої душі цього достатньо.
30) Учитель, здатний усміхатися, і є професіоналом.
31) Не йдіть до школи, якщо не любите дітей.
32) У вчителя одна надія — учні.
33) Потрібна стаття в Кримінальному кодексі, яка передбачала б прилюдне покарання за моральне, матеріальне і психологічне приниження вчителя. Стосується керівників усіх рівнів. Приниження вчителя — нанесення шкоди суспільству. За це треба карати.

Шановні 11 - класники ...( для нашого обговорення )

Отже, батько - у відставку...

За ці кілька днів життя змінилося в самій своїй основі. Належало

перебудувати все наше існування від початку до кінця. І головне - батькові

потрібно було визначити якусь мету, адже життя на цьому не закінчувалася.

Він звик до того, що всім потрібен, звик постійно перебувати в центрі

подій, думати, що без нього не обійтися. Неважливо, на якій посаді, неважливо,

наскільки висока і значна займана посада, - над всім переважало

це постійне відчуття необхідності. Всім був потрібний комісар батальйону

Громадянську війну, всі потребували секретаря райкому, і так на всіх щаблях

довгою ієрархічної драбини, аж до самої вершини - Першого секретаря

ЦК КПРС, Голови Ради Міністрів величезного держави.

Час його було спресовано до межі. Він з самого початку належав до

розповсюдженого у світі типу успішних керівників, прагнули особисто

розібратися у всьому, вникнути в дрібні деталі, навіть вузькоспеціальні, і,

зрозумівши суть, які йшли в подальшому напролом, збиваючи все перешкоди на шляху

ідеї або технічного пропозиції, якому дана путівка в життя. Так було і

з житловим будівництвом, і з цілиною, і з ракетами, і з конверторами, і з

багатьом іншим.

Батько був людиною свого часу, і доказ цій не надто

оригінальної думки я зустрів у несподіваному місці: мемуарах знаменитого

британського прем'єра Вінстона Черчілля крізь купу телеграм, цитат,

документів проглядає його прагнення самому розібратися в достоїнствах

нової гармати, танки, літаки, які будуть застосовані в сутички з Гітлером.

Адже тільки йому було надано право прийняти остаточне рішення, а з ним і

весь тягар відповідальності.

Такий підхід до справи вимагав повної самовіддачі, не залишав жодної хвилини

вільного часу. Всі помисли завжди підкорялися одному, свідомість

постійно було зайнято лише головними проблемами.

Природно, потрібно володіти неабиякою витримкою і величезною силою волі,

щоб після такого насиченого життя не загубитися в нових обставин, не

скиснути після потрясіння, не піддатися жалості до себе чи ненависті до

іншим.

З усім цим тепер належало зіткнутися батькові.

Ще вчора всі чекали останнього слова, саме він повинен був остаточно

вирішити, які нові пропозиції висунути в ООН, скорочувати армію,

розширювати чи посівні площі, будувати гідро - або теплові електричні

станції, переважно розвивати хімію або металургію.

А сьогодні? Йти гуляти або подивитися телевізор? А може, почитати? Або

почистити рушницю? Втім, чи ще доведеться потрапити на полювання...

Займатися батькові в ці перші важкі дні нічим не хотілося. Занадто був

сильний нервовий шок від останніх подій. Одна справа говорити про відставку між

іншим, поволі готуватися до неї, як до чогось неминучого, але далекій,

і зовсім інше - зупинитися ось так, на повному ходу, раптом відчути свою

непотрібність...

Ні друзі, ні близькі, намагаються відвернути розмовами, підсунути

якесь заняття, ні транквілізатори, дбайливо принесені доктором

Беззубиком, - нічого не допомагає. У мозку наполегливо довбає одна думка: не

потрібен не потрібен, не потрібен.

Ось так починалося його перший ранок у відставці ранок 15 жовтня 1964

року.

Ще ніхто нічого не знав, по Москві повзли глухі чутки, але в

газетах вже зникли привітання за підписом Хрущова, не було стали

звичними телеграм космонавтам, колгоспникам...

В ніч з 14 на 15 жовтня в особняку була остаточно замінена особиста

охорона батька. За останні дні в черговій кімнаті з'явилося багато нових облич,

але і старі знайомці залишалися на колишньому місці. Тепер же можна було

діяти відкрито. Все було проведено оперативно і тихо, ніхто нічого

не знав. І тільки вранці ми виявили на всіх постах незнайомих людей.

Недарма черговий начальник охорони Василь Іванович Бунаев, прощаючись

увечері, з якимось особливим значенням потиснув мені руку і упівголоса промовив:

- Ось як вийшло... Може, більше й не побачимось...

Він, зрозуміло, знав про майбутню заміну.

У сталінські часи охорона всіх членів Політбюро, згодом

перейменованого в Президію ЦК, перебувала в підпорядкуванні начальника

спеціального управління МГБ. Тільки він міг розпоряджатися її діями.

Таке становище викликало чимале занепокоєння серед керівництва під час

підготовки арешту Берії.

Обговорюючи практичні кроки, Хрущов, Булганін, Маленков та інші

зіткнулися з положенням, коли вони повністю знаходилися, в буквальному

сенсі цього слова, в руках Берії. Адже тільки йому, міністру внутрішніх справ,

підпорядковувалася їх особиста охорона, тільки через нього віддавалися накази.

Формально Берія міг віддати будь-який наказ. Всі відчували себе в пастці.

Після усунення Берії особиста охорона була передана в розпорядження самих

охороняються. Тепер тільки вони розпоряджалися її діями, тільки їх

вказівки зобов'язані були виконувати охоронці. У КДБ існувало, природно,

управління охорони, але в його віданні залишились лише загальні організаційні та

господарські питання. Можливого втручання особистої охорони батька в хід

подій і побоювався в останні дні Семичастний. Природно, першим кроком

стала заміна людей з складу охорони. Зникли, були роззброєні і виведені в

резерв чекісти, які пропрацювали з батьком багато років. З часом доля їх

влаштувалася: дехто вийшов у відставку, когось взяли в охорону інших

керівників, а деякі згодом знову з'явилися на дачі батька. Але це

відбулося багато пізніше.

У перший же день відставки поява незнайомих осіб викликало тривогу.

Замовкли численні телефони. Були відключені не тільки апарати

урядового зв'язку - з кількох міських телефонів діяв

тільки один, працював і телефон зв'язку з приміщенням охорони. Мовчазні трубки

без знайомого басовитого гудка здавалися мертвими...

Біля воріт з самого ранку без виклику застигла "Чайка", що замінив звичний

"ЗІЛ".

"Чайка" біля воріт простояла недовго. В той же день вона зникла так само

непомітно, як і з'явилася, а ще через півгодини на її місці опинилася

"Волга" - автомобіль рангом нижче.

У той момент ці зміни не привернули особливої уваги, свідомість просто

фіксувало їх: "Чайка" - пішла, з'явилася "Волга"...

Ця таємнича зміна автомобілів прояснилася пізніше. Коли з ранку

першого дня відставки батькові виділили "Чайку", кому-то з начальників

згадалися його неодноразові спроби скасувати або хоча б скоротити

персональні автомобілі. У свій час ця автомобільна ініціатива батька

викликала сильне невдоволення серед керівників усіх рангів. Тепер

настала їхня черга. Передавали нам навіть слова одного анонімного начальника:

"Хотів нас на "Волги" пересадити? Нехай тепер сам спробує".

В майбутньому батька чекало безліч подібних дрібних уколов.

День почався. Пам'ятаю, батько спустився до сніданку пізніше звичайного, сьогодні

вже не треба було витримувати встановлений ним самим після смерті Сталіна

регламент робочого дня - до дев'ятої ранку бути в своєму кабінеті. Обличчя його за

ніч змарніло і як-то посіріло, руху сповільнилися. Незважаючи на

привезене доктором Беззубиком снодійне, він провів ніч майже без сну.

Поснідавши, ніби не відчуваючи смаку їжі, батько вийшов у двір. За

звичкою обігнув будинок і попрямував до воріт. Назустріч йому поспішав незнайомий

осіб.

- Доброго ранку, Микита Сергійович, - почав незнайомець, зупинившись в двох

кроки. Його постать, схилилася в напівуклоні, висловлювала повагу, він дивився

зверху вниз - зростанням природа не обділила. Кругле російське обличчя мимоволі

викликало симпатію.

- Мельников Сергій Васильович, ваш новий комендант, - представився він. -

Ви мене не пам'ятаєте? Раніше я працював у урядовій ложі в Палаці

спорту. Ми там з вами зустрічалися. Які будуть розпорядження? - він,

полуобернувшись, показав на чорну "Волгу". - Може бути, хочете поїхати на

дачу?

Всім своїм виглядом демонстрував Сергій Васильович готовність прислужитися,

допомогти. Однак у ньому не було й тіні угодливой лакейською метушливості.

Зберігаючи гідність, він, як міг, демонстрував повага до відставного

прем'єру.

Батько простягнув Мельникову руку:

- Здрастуйте, - питання застало його зненацька, думки були десь далеко. -

Нудна вам дісталася посада. Я тепер нероба, сам не знаю, чим себе

зайняти. Ви зі мною з туги зачахнете, - відповідаючи своїм думкам, промовив батько.

- А втім, чого тут сидіти. Поїхали.

На дачу вирушили втрьох: батько, Мельників і я. Мама ще не прилетіла з

Карлових Вар, де вона в той момент відпочивала і лікувалась.

За вікнами машини миготіли знайомі місця. У щільно закритих воріт дачі

машина зупинилася і нетерпляче засигналили.

Зазвичай заздалегідь попереджений про приїзд батька охоронець очікував,

витягнувшись в струнку, у розчинених навстіж зелених стулок. Тепер на

сигнал через кватирку виглянув незнайома людина. Охорону змінили і тут.

Мельников махнув рукою: відкривай, мовляв.

Тоді половинка воріт прочинилися, утворивши щілину, в яку висунувся

молодий хлопець з сержантськими блакитними погонами. Він пильно вдивлявся

в машину, нарешті, дізнавшись батька, полегшено заусміхався і квапливо відчинив

ворота. Машина, проскочивши по алеї, зупинилася біля будинку.

Батько виліз з кабіни, трохи потоптався біля парадного.

- Пішли гуляти по полю. Що нам, пенсіонерам, ще робити? Своє

відпрацювали, - з награним веселощами оголосив він нам.

За останні роки виробився звичний маршрут: по асфальтованій

алеї до воріт і далі, вниз по схилу.

Внизу в ярку трохи чутно дзюрчав струмок. Берега його заросли густою

травою, тут її не косили. Через струмок перекинуто місток, за нього пролягала

дорога від воріт дачі. За ним, зліва на горбочку, починалося поле. Влітку

суцільною стіною тут стояла радгоспна кукурудза. За цим полем доглядали

особливо ретельно - місцевому начальству хотілося догодити Хрущову, викликати

його розташування. Сюди часто навідувалися фотокореспонденти, потім у

"Вогнику" або де-небудь ще з'являвся знімок вершника, майже цілком

прихованого в кукурудзяних "джунглях".

Зараз поле було голим. Серед сирих груд стирчали зрізані майже у

самої землі пеньки кукурудзяних стебел.

Асфальтова дорога від воріт завертала направо до Успенського шосе.

Ми попрямували ліворуч по вузькій стежці, огибавшей полі.

Мельников спочатку тримався на віддалі, як того вимагали правила.

Однак батько поманив його рукою:

- Ідіть сюди. У нас секретів немає.

Далі йшли втрьох. Батько, згадавши, яка тут стояла влітку кукурудза, всі

більше захоплюючись, став говорити про тваринництві, кормових одиницях. На

пам'ять він наводив цифри, порівнював врожайність різних культур, тут же

перекладав все прирости м'яса на один гектар кормів. Розповідав він

захоплююче цікаво, переконливо, як-то самі перебували соковиті, точні

слова і порівняння, приклади разили наповал.

Це був колишній батько, тільки говорив він зараз не з трибуни якого-небудь

представницького всесоюзного наради - єдиними слухачами були

капітан Мельников та я. Мельников ввічливо кивав, підтакував, задавав питання

- батьківський ентузіазм мимоволі заражав. Не часто доводиться послухати

лекцію про шляхи розвитку сільського господарства з вуст нехай і вчорашнього, але

прем'єр-міністра.

У розпал бесіди батько раптом знітився, погляд погас.

- Нікому я тепер не потрібен. Що я буду робити без роботи, як жити - не

уявляю, - ні до кого не звертаючись, промовив він.

Ми стали заперечувати з награною бадьорістю і оптимізмом, розписували

принади відпочинку - прогулянки, книги, кінофільми. Батько похмуро відмовчувався.

Поле скінчилося. Під пагорбом з рідкими соснами блищала Москва-ріка.

Поверталися до дачі через луг. Зовсім недавно ми гуляли тут з батьком, і

я болісно роздумував, як розповісти про неймовірному повідомленні Галюкова.

Роботи з монтажу іригаційної системи були припинені, кругом так і

залишилася розкидана земля, що валялися в безладі цементні труби. І

цим проектом батька ніколи не судилося здійснитися.

На якийсь час такі прогулянки стали нашим головним заняттям. Відпустка у

мене тривав, і я весь час проводив з батьком, не бажаючи залишати його

наодинці з невеселими думками.

Іноді в обладнаному на дачі кінозалі показували нові фільми, але вони

не привертали уваги батька, думки його були зайняті іншим, і те, що відбувалося

на екрані проходило повз, не порушуючи свідомості. Певний інтерес викликав

фільм "Голова". В ньому давалася позитивна оцінка

сільськогосподарської політики останніх років, підкреслювалися наші досягнення.

У той час цей фільм розглядався як панегірик діяльності батька.

Нагорі довго дебатувалося питання: випускати його на екран?

Ми всі очікували реакції батька, але він обмежився майже байдужим

зауваженням:

- Хороший фільм.

Як я вже говорив, Ніна Петрівна, наша мама, час відпочивала в

Карлових Варах в Чехословаччині. В цьому році вона поїхала туди, як нерідко

бувало і раніше, разом з дружиною Брежнєва - Вікторією Петрівною.

Повернувшись після засідання Пленуму, батько занепокоївся.

- Треба викликати маму, - сказав він нам. - Але як це тепер зробити?

Спробуйте додзвонитися до неї.

Виникла несподівана проблема: звична урядова зв'язок "ВЧ" не

діяла, а так просто було раніше зняти трубку, попросити Карлові Вари,

телефон Ніни Петрівни Хрущової. Користуватися ж звичайною зв'язком... ніхто не

умів.

Звернулися до охорони, в той момент людей ще не встигли замінити, і

черговий через деякий час повідомив, що Ніну Петрівну розшукали і вона

прилетить на наступний день.

Черговий сказав нам, що мама дуже занепокоїлася, адже там ще нічого

не знали. Їй повідомили, що всі здорові, а Микита Сергійович просить її

терміново приїхати.

На наступний день - нова проблема, треба зустрічати літак. Можна

послати машину, яка тепер возить батька? Мельников запевнив, що все буде

гаразд. Літак прилетів ввечері, вже темніло.

Нарешті під'їхала машина, і з неї вийшла мама з великим букетом квітів.

Виглядав він якось недоречно...

- Це мені на аеродромі в Празі чеські жінки подарували, - пояснила вона,

ніби виправдовуючись. - Я вже знаю, що сталося.

Ми пройшли в будинок і незабаром зібралися в їдальні, де півроку тому, вранці

17 квітня, сиділи всі члени Президії ЦК і щосили вітали Хрущова. У

стіни стояла ризька радіола - їх подарунок.

Про подію батько розповів дуже коротко. Виглядав він пригніченим.

- Тепер я на пенсії. Вчора був Пленум ЦК, який звільнив мене в

відставку. Я сказав, що готовий підкоритися будь-яких рішень і буду жити, де

вони вважатимуть за необхідне. 

...фотоетюди...

Полотна Ван Гога, снятые на фотокамеру с эффектом tilt-shift.

...наша мрія..

Немного о правительстве Канады:

Министр здравоохранения — врач,
Министр транспорта — астронавт,
Министр национальной безопасности — ветеран войны,
Министр по делам молодёжи — моложе 45 лет,
Министр сельского хозяйства — бывший фермер,
Министр по чрезвычайным ситуациям — в прошлом скаут,
Министр инноваций и экономического развития — финансовый аналитик,
Министр финансов — успешный бизнесмен,
Министр юстиции — главный прокурор и первое лицо Лиги Наций,
Министр спорта — действующий паралимпиец,
Министр рыболовного хозяйства и защиты береговой линии — эскимос,
Министр науки — доктор наук,
Министр по вопросам миграционной политики — признанный специалист по вопросам беженцев.
Настоящие профессионалы в своей области, половина из них - женщины.

...історична правда..

Перша пластова щогла із піднятим національним стягом на першому обласному (національному) пластовому таборі. Підлюте, 1924 рік. Коли головний фінансист А.Шептицького побачив, що пластуни зробили за кілька днів із закинутої стайні (на фото), вивізши звідтіля 200 "возів" гною, полатавши дах і побіливши середину, то із сльозами пообіцяв: "ще за мого життя будете мати табір". І свого слова Тит Войнаровський дотримав - через 2 роки посвячував легендарну оселю Сокіл. На тій посвяті серед інших пластунів були Р.Шухевич і С.Бандера. Коли в Україні будуть Войнаровські і Шептицькі, то будуть Бандери та Шухевичі

Хатія каже -це очікувано ,та- ні ...мітинг міліціянтів ...?Сюрреалістично.

"Радість дня - коли менти пояснюють мусорам, що в новій поліції їм нічого не світить", - Покальчук..

...чекаємо..