Єдиний син і нащадок мусив одружитися за велінням татка з Ольгою – дочкою Юрія Долгорукова. І Ольга, і Ярослав були далекими нащадками Ярослава Мудрого. Вінчання відбулося у Пересипниці, у тому монастирі, де пізніше живою українською мовою уклали Пересопницьке євангеліє, на якому присягаються наші Президенти.
Господь не дав їм кохання. Кажуть, вона була набагато старшою і мала зимну кров. Ярослав завжди мріяв про нащадка, Ольга ж народжувала дочок: Вишеславу, яку згодом видали заміж за Одона Мешковича, князя познанського і калішського; середню дочку, яку видали за угорського і хорватського короля Стефана ІІІ (цікаво, що Стефан ІІІ був сином князівни Єфросинії Київської, дочки князя київського Мстислава Володимировича) та Єфросинію – майбутню дружину князя Ігоря Сіверського. Ледве минув Єфросинії Ярославні 13-ий рік, як почали до Галича вчащати свати: і угорський король, і молоденький князь Сіверський – Ігор Святославович. Побачив Ярослав, як сяють очі Ігоря, як він голубить поглядом Фросинку і вирішив: «Нехай переможу кохання!» Весілля відгуляли в Галичі і оселилися молоді в Путивлі.
Щоб якось відволіктися, князь Осьмомисл віддавався державотворенню: укріпив князівство, створив могутнє військо.
Частенько Ярослав ходив на полювання. От і тієї весни він розмірковував про осінь свого життя. І на квітучій галявині вполював не куницю, а прекрасну дівицю. Дочка боярина Анастасія Чагрова причарувала Осмомисла. Зайнялися вони обоє полум’ям кохання і народився їм син Олег. Ярослав хлюпостався у щасті: кохана Настка, син Олег…
Коли ж 40-річній Ользі Юріївні Бог дав сина Володимира, було уже надто пізно: не приходив уже князь до сімейних покоїв.
Та багато хто йому заздрив: бояри боялися, що родичам Настки достануться кращі посади, привілеї, адже князь обожнював бояриню. З великими грошима та облудою словесною звернулася княгиня Ольга до священиків. І стався вибух, бо всі інтереси збіглися: восени 1173 року бояри захопили князівський двір Осьмомисла, усю родину Чагрових знищили; зв’язали самого Ярослава. Церковники оголосили Настку ворожкою, яка причарувала князя, розбила родину. Її спалили на вогнищі, а зв’язаного князя Ярослава поставили так, щоб він бачив загибель коханої. Вперше і востаннє в історії України на вогнищі спалили кохання.
Після загибелі коханої з туги князь занедужав. Зрозуміла й Ольга, що чоловік не подарує її вчинку: схопила дорогоцінності, сина й подалася на еміграцію.
35 років успішно правив Осмомисл, накопичив скарбів, але серце тужило за Насткою. Ярослав наказав роздати всю скарбницю. Поки народ радів власному покращанню, ніхто й не помітив, як перестало битися зранене серце Осьмомисла.
А князь новгород-сіверський Ігор Святославович, правнук половецького хана Оссолука, по матері – онук хана Аепи, пішов у похід на свого майбутнього свата хана Кончака. У невдалий похід на половців разом із батьком пішов і Володимир – старший із п’яти синів Ігоря та Єфросинії.
І завів князь Ігор цвіт руської військової еліти у «половецьку далеч», не вів розвідку, не вживав елементарних охоронних заходів; а сам втік з поля бою, бачачи, як гинуть його полки, і потрапив до полону.
І причитала тоді 30-літня Єфросинія – Ярославна у Путивлі-граді на валу.
Допоки Ярославна тужила у Путивлі, Ігор у хана Кончака бенкетував, їздив на полювання, розважався з наложницями, а далі «втік з полону». «Втеча» завершилася шлюбом Ігоревого сина Володимира з дочкою Кончака Свободою, небогою грузинської цариці, дружини Давида Будівничого, названою в «Слові» красною дівою. Він перебував у полоні, поки не народився син, а якби дочка з’явилася, його б не відпустили. Молодята з первістком повернулися в Русь зі Степу у 1188 році.
У 1206 році, невдовзі після смерті Романа Мстиславича, галицькі бояри запросили Володимира Ігоровича з братами княжити в галицько-волинських землях. Спроби зміцнити свою владу шляхом репресій скінчилися для синів Ігоря Святославовича трагічно. У вересні 1211 року брати Ігоревичі, внуки Ярослава Осьмомисла, Роман, Святослав й Ростислав були схоплені й прилюдно повішені в Галичі тими ж боярами. «Факт в історії давньої Руси нечуваний!.. бояре перед тим ще й «били» сих князів» – писав Михайло Грушевський. Не ясно, чи й Володимир Ігорович зазнав такої долі – йдеться лише про його втечу з Галича у вересні 1211 року.
Єфросинії Ярославівні було тоді 55 років і чекала її дорога в монастир.
Убиваючи нашу історичну пам’ять, «старший брат» зачищав усі могили видатних осіб, а рештки князя Осьмомисла – єдині князівські кості, що збереглися на території України. Скелет князя Осьмомисла знайшов у Галичі науковець Пастернак. Зібрав у мішок, бо в повітрі було чути гарячий подих Другої світової, привіз до Львова і заховав у крипті Святого Юра. В мішок поклав записку, у якій присягався, що це автентичні рештки князя Ярослава Осьмомисла. Мішок пролежав за якимись дошками/фанерою довгі роки. Пастернак помер у Канаді на еміграції, а останки князя знайшли щойно 1991 року, коли собор повернули УГКЦ.
Немає коментарів:
Дописати коментар