Гонконг- місто ,яке не спить...

...україночка...МИ ТЕБЕ ТЕЖ !!!

...переглядаємо фільм ...

(дванадцятий міжнародний мандрівний фестиваль документального кіно про права людини)

...народився останнього осіннього дня...і подарував талант Україні..

«Я любив вас усіх, а найбільше любив Україну...»
“Він так співав, що мав у горлі мозолі. Він так співав, що крилами йому став голос”, – написав поет Андрій Демиденко
Народився Назарій Назарович Яремчук 30 листопада 1951 року в селі Рівня Вижницького району Чернівецької області 
Уславився виконанням українських народних пісень і естрадних пісень сучасних українських композиторів, зокрема
О. Гавриша («Віхола», «Де смереки стрункі», «Забудеш», «Заграй, дударику», «Налий, шинкарочко», «Подаруй, кохана, цвіт», «Там, за дорогами», «Червона калино, скинь чорну хустину»),
П. Дворського («Відлітають лелеки», «Горнусь до тебе, Україно», «Дві мелодії», «Задивлюсь у твої очі», «Останній лист», «Писанка», «Смерекова хата», «Щоночі сад приходить до вікна», «Яремчанський водоспад»),
Л. Дутківського («А матіоли цвіт…», «Вікна», «Горянка», «День до сонця», «Єдина», «Зачаруй», «Незрівнянний світ краси», «Посміхнися ти», «Сніжинки падають», «У Карпатах ходить осінь», «Якщо пішла любов»),
О. Злотника («Батько і мати», «Білі лілеї», «Гай, зелений гай», «Горить горобина», «Коли-небудь», «Лиш для тебе», «Оркестр природи», «Родина», «Сонце в твоїх очах», «Ти у вікні», «Чуєш, мамо»),
В. Івасюка («Водограй», «Два перстені», «Запроси мене у сни», «Золотоволоска», «Не одпалай, моя любове», «Пісня буде поміж нас», «Червона рута», «Я — твоє крило»), І. Поклада («Розлука», «Скрипка грає», «Як я тебе кохав»),

Пам'ятаймо про свою історію !

...останні дні осені 2013 ...

...дивилася тоді в прямому етері ...спати не могла .
Та ніхто навіть не подумав ,що буде скільки горя попереду...

Люди розчаровані? Бо думали, що на вербах виростуть груші, - кардинал Любомир Гузар

В народу є сила, є можливість. Але треба послідовно працювати і думати, і дбати. Тоді б не було причини бути розчарованим. На мою думку, український народ все ще живе тим радянським синдромом "нам дадуть": що влада для нас зробить, що нам дасть Західна Європа чи Америка.

Що нам дадуть? Своїми роздумами ділиться Блаженніший Любомир Гузар, передають Патріоти України з посиланням на Інформаційний ресурс УГКЦ.

Люди дуже недбало голосують, не перевіряючи, за кого голосують, не питають у тих людей – що ви думаєте, як ви думаєте. А якщо й дадуть гречки чи щось інше, то вже цілком забувають за все.Одне слово, хоч і є певне розчарування, але немає причини бути дуже розчарованим. Чому люди розчаровані? Бо вони думали, що на вербах виростуть груші і що вони будуть благоденствувати?

Якби люди взялися до роботи, не було б розчарування, було б усвідомлення: буду стільки мати, скільки попрацюю. Розчарування не є цілковито виправданим, його причина – у браку активності та браку відповідальності.

Не питає себе народ, не питає себе кожен, навіть ті, хто стояв на Майдані: а що я зроблю, що я зробив, щоб Україна була краща? Він запитує – а що мені дали після Революції?

А як нічого не дали, то він розчарований. Якби ми взялися до роботи і взялися не поодиноко, але разом, то ото була б сила. Дивіться, скільки у нас є добра! Волонтери!

Скільки людей робить добро, а ті, що роблять добро – як вони будують, бо самі зростають, вони служать другим, підтримують друге – то ж наше військо. Якби не волонтери, де б ми були?

Вже тепер поволі починають наші справи нормалізуватися, але на початку ми нічого не мали, але була та воля. Отже, є в народі сила, є можливість. Але треба послідовно, скажімо, не тільки волонтери, кожен громадянин повинен працювати і думати, і дбати. Тоді б не було причини бути розчарованим.

Особисто я на розчарувався, просто мені прикро. Прикро, що влада рухається не так, як би хотілось. Але я себе запитую: що роблю я? То є основне питання, де я можу допомогти.

Але я мушу першочергово – і кожний з нас, не тільки я – мусить себе запитати: а що я роблю, щоб було краще? І щось робити.

Ми мусимо бути дуже свідомі того, що ми все ще терпимо від того виховання, яке наші люди дістали за радянських часів.

"Я б сказав, що ті, на кого ми сподівалися, ще не дійшли до такого рівня духовного, щоб виправдати наші надії. Бачите, і до сьогодні наші політики борються за владу. Прикро сказати, на що ладні йти за владу: купують та продають голоси, роблять, що хочуть.

Запалила свічку, запалила,

Щоби більше лихо не ходило,

Хай палає свічка світлом білим,

Щоб в бабусі серце не боліло…

Щоби більше не прийшло те горе,

Хай горять свічки Голодомору.

Чуєш – душі аж до неба кличуть!

Хай горять вогненні білі свічі!

Пам’ятники болю – з колосками.

Нехай світить кожен дім свічками,

Хай в цей вечір в кожному віконці

Буде крапля вогняного сонця…

Щоб в бабусі серце не боліло,

Свічку запалила білу-білу,

Аби смерть важка вже не ходила,

Запалила свічку, запалила…

Україна. ГОЛОДОМОР 1932-1933 РОКІВ.

The Holodomor in Ukraine in 1932-1933 was an act of genocide of Ukrainian people organized by the Russian Empire, which was the Soviet Union at that time. It was a man-made mass famine that caused millions of deaths.

The burst of the famine started in spring 1933. 17 people died by famine in Ukraine every minute then, 1000 people died every hour, 25 thousand died every day...
According to the demographic researches the general human losses caused by the man-made famine in Ukraine can be estimated at about 3 million 941 thousand people, while the loss of unborn population was about 6 million 122 thousand people. The researches are still on.
The famine and hunger extermination were directly caused by the planned food confiscation carried out by the totalitarian Soviet authorities.
It was a deliberate and purposeful famine terror aimed to strangle the resistance of Ukrainians to the Communist regime.
The whole world has to admit the Holodomor as the Ukrainian genocide, and the Russian Empire, which calls itself the Russian Federation, has to be punished.

ГЕНОЦИДУ українського Голодомору в Україні у 1932-1933 років був актом геноциду українського народу, організований Російської імперії, який був Радянський Союз в той час. Це було масового голоду спричинило мільйони смертей.
Сплеск голод почалося навесні 1933. 17 людей померли від голоду в Україні кожну хвилину, потім, 1000 осіб загинули щогодини, 25 тисяч помер щодня...
Демографічні дослідження загальних людських втрат від техногенних голоду в Україні можна оцінюється в близько 3 млн 941 тисяч чоловік, у той час як втрати ненароджених населення було близько 6 мільйонів 122 тисяч чоловік. Дослідження є ще на.
Голод і голод винищення були безпосередньо спричинене запланованих їжі конфіскації здійснюється владою тоталітарного Радянського.
Це було навмисним і цілеспрямований голод терору, з метою задушити опору українців комуністичним режимом.
Весь світ має визнати Голодомор як геноцид Українського, а Російської імперії, яка називає себе Російської Федерації, повинен бути покараний.

....ми провели флешмоб "Свічка пам'яті"...

Масштаб пам’яті про Голодомор є для нас, українських громадян, мірилом національної гідності і людської чесності.

Щирі вітання ,друзі !

P.S...Традиційне північноамериканське свято, засноване з метою віддати дяку Богові за жнива та за одержані блага протягом року. Відзначається в США у листопаді, а в Канаді — у жовтні...

Друзі ! 
Триває наша волонтерська акція !
(продукти ,ліки та теплий одяг - до волонтерського центру)..

"У 1931 році в СРСР проживав 81 мільйон українців і тільки 77 мільйонів росіян"

У радянських виданнях передрепресійного періоду вказувалося, що у СРСР українців було більше, ніж росіян. За шість років кількість українців скоротилася на 55 мільйонів.

"У 1931 році в СРСР проживав 81 мільйон українців і тільки 77 мільйонів росіян", - заявив на презентації карти "Репресії проти українців в СРСР" президент фонду "Україна-Русь" Ростислав НОВОЖЕНЕЦЬ.

За його словами, така цифра вказана у книзі "На велікой стройкє", виданій 1931 року в Ленінграді.

"Вперше про цю книжку сказав київський співак Анатолій Мокренко, - розповів Новоженець. - Він говорить, що такі ж дані подані у першій радянській енциклопедії 1926 року. Ні цієї енциклопедії, ні книги немає в жодній бібліотеці в Україні. Вдалося відшукати "На великой стройке" у Москві. Нам надіслали копії, на яких добре видно цифри 81 мільйон.

"Вже наступний перепис населення 1937 року вказує, що українців в СРСР є 26 мільйонів, - додає журналіст Богдан Вовк. - Куди поділися всі інші? Знаючи такі цифри, ще жахливішими постають репресії 1930-х років".

На карті "Репресії проти українців в СРСР" вказані тюрми і концтабори на території колишнього Радянського Союзу. Наведені фото та місця страт найвідоміших українців.

У статистичній частині вказана офіційна інформація про 31 млн українців у СРСР у 1926 році.

Запали свічку пам'яті.

Одним із засобів заробітку для Москви був дозвіл на виїзд голодуючих на постійне місце проживання до родичів за кордон. Для отримання такого дозволу за представника інтелігенції треба було заплатити 500 доларів.

Голодомор 1932-1933 років є однією із найбільших трагедій в історії України. Мільйони селян померли страшною смертю тільки за те, що вони були українцями. Ця катастрофа була також великим психологічним потрясінням для всього народу. Вплив Голодомору на свідомість нації ще мало вивчений і донині, адже навіть населення Західної України, яке перебувало за межами Радянського Союзу, пережило справжнє потрясіння від трагедії.

Українці, які проживали поза СРСР, певний час не розуміли масштабів голоду. Сталін та його оточення робили все для того, щоб приховати страшну правду. Лише наприкінці травня 1933 р. львівська преса почала багато писати про становище населення за Збручем. На той час вже було чимало відомостей про продовольчу катастрофу. Невелика частина потерпілих, незважаючи на посилений контроль на кордоні, зуміла перейти до Польщі. За свідченням очевидців, вони виглядали як «живі кістяки, бо голод там страшний». Їх розповіді і зовнішній вигляд справив гнітюче враження на українців Західної України.

Інформацію можна було почерпнути і з листів, які надходили зі Східної України. Вони потрапляли до Польщі через прагнення комуністичного керівництва отримати прибутки на людському горі. Як зазначали українці Англії, «радянський уряд потребує валюти і робить все можливе, щоб її одержати. Перепускає навіть через цензуру листи, які одверто говорять про голод і про жахливе положення на Україні, коли є надія, що ті листи притягнуть чужу валюту».

Українці Польщі старалися допомогти своїм родичам з СРСР, відправляючи їм американські долари або польські золоті. На ці гроші наддніпрянці могли купити у спеціальних магазинах продукти. Багато людей вижили завдяки такій підтримці. Проте отриманих коштів ледь вистачало на прожиття. В одному листі зі Східної України, який опублікували в пресі, говорилося: «Яка страшна іронія долі. - Ви висилаєте нам 10 дол. і смерть відходить від нас, і так у безконечність продовжується наше страждання, наша нічим не заслужена мука і кара. Лучше би було, аби Ваша посилка була прийшла яких 10 день пізніше. Раз було би усе скінчилося». В іншому повідомленні зазначалося: «Дякуємо вам за 25 зол. Продукти, що ми взяли за ці гроші, вже доїдаємо і знову загрожує нам голод, бо ми тільки живемо допомогою від маминої рідні і всіх вас».

Іншим засобом заробітку для Москви був дозвіл на виїзд голодуючих на постійне місце проживання до родичів за кордон. Якщо громадяни інших держав хотіли зустрітися з близькими з СРСР, то змушенні були платити за це. У гіршому становищі опинилися представники інтелігенції. Для отримання дозволу на виїзд за межі Радянського Союзу за них треба було заплатити 500 доларів, а за робітників - 250. У той час ці гроші мали значно більшу вартість, аніж зараз.

Проте така допомога врятувала життя лише незначної частини голодуючих. Українці Польщі розуміли, що ці заходи є недостатніми і намагалися надати підтримці організованого характеру. Влітку-восени 1933 р. по всій Західній Україні було проведено збір грошей для потерпілих. Найвище піднесення цього руху припало на 29 жовтня, що було проголошене «Днем жалоби і протесту». Саме тоді українці, які проживали в багатьох європейських країнах, організували масові акції допомоги постраждалим.

На території Галичини велика заслуга у зборі грошей для голодуючих належала греко-католицькому духовенству й особисто митрополиту Андрею Шептицькому. Він разом з усіма єпископами звернувся з проханням допомогти потерпілим наддніпрянцям. Греко-католицькі священики повсюди організували збір коштів. З деяких повітів надійшло більше 1 000 золотих. Щоб зрозуміти масштаби допомоги, треба пам'ятати: в той час Польща переживала економічну кризу. Це особливо помітно було на західноукраїнських теренах, що служили джерелами сировини та дешевої робочої сили. В таких умовах люди, які жертвували гроші для голодуючих, часто віддавали останні заощадження.

Церква зробила чимало й для поширення відомостей про трагедію України на міжнародній арені. Заклик греко-католицького єпископату викликав велике зацікавлення справою Голодомору представників багатьох країн світу. Папа Римський надавав допомогу втікачам, яким вдалося подолати радянський кордон. Цю підтримку використали здебільшого православні жителі Східної України.   

 Авторитетний у Західній Європі віденський кардинал Теодор Інніцер очолив в Австрії комітет допомоги голодуючим. Він звернувся до світової громадськості з проханням надати підтримку населенню Наддніпрянщини. В його заклику, опублікованому багатьма європейськими газетами, зазначалася роль «Митрополита Андрея Шептицького, який образом страхіть голоду на Україні розворушив сумління цілих країв».

Активна позиція західних українців на міжнародній арені була викликана тим, що Москва не хотіла допустити гуманітарної допомоги. Лише світова громадськість могла б змусити Сталіна змінити позицію. Тому дуже важливим було домогтися розгляду українського питання найвпливовішою міжнародною організацією міжвоєнного періоду - Лігою Націй. Для представників народу, який не мав своєї державності, зробити це було особливо важко. Необхідна була єдність усіх українців перед спільною бідою.

І таку згуртованість вони продемонстрували. Українці поза межами СРСР, які проживали в багатьох країнах Європи та Америки, скерували прохання до Ліги Націй приділити увагу проблемі Голодомору. До цих звернень приєдналися і деякі відомі на Заході політичні діячі. Під таким тиском Ліга Націй 29 вересня 1933 р. на закритому засіданні розглянула становище населення Східної України.

Втім, міжнародна ситуація в той час була несприятливою. У Німеччині до влади прийшов Гітлер, що викликало занепокоєння керівників багатьох держав. Наймогутніші з них - Великобританія та Франція - не хотіли конфлікту зі Сталіним через українську проблему і під формальним приводом не прийняли ніякого принципового рішення. США саме тоді офіційно встановили дипломатичні стосунки з СРСР. По-суті, великі держави, які сьогодні багато говорять про гуманітарні проблеми, під час Голодомору закрили очі на смерть мільйонів українських селян.

Це викликало розчарування українців Польщі. Їх сподівання на міжнародну допомогу виявилися марними. Тому виступи західних українців набрали вигляду масової акції протесту. Втративши віру в можливість надати організовану допомогу потерпілим наддніпрянцям, українці старалися висловити своє ставлення до комуністичного режиму. В багатьох містах і селах відбулися віча і збори, учасники яких приймали резолюції з протестами проти політики Москви.

Дієву позицію в цьому питанні зайняла Греко-католицька церква. Яскраво проявилася її роль 29 жовтня 1933 р. під час проведення «Дня жалоби і протесту». В усіх церквах священики виголосили проповіді, в яких згадали про голод і зачитали лист керівництва Церкви, складений до цієї події. Як свідчать спогади сучасників, були випадки, коли віруючі під час богослужіння плакали. Мільйони західних українців зуміли завдяки діяльності греко-католицького духовенства проявити своє ставлення до трагедії за Збручем.

Православне духовенство також підтримало протестний рух проти Голодомору. Глава Церкви в Польщі митрополит Діонісій підготував звернення, в якому говорилося, що «вірні православної віри, коли б того забажали, можуть 29 жовтня вислухати Службу Божу в церквах й помолитися за душу жертв голоду на совітській Україні». Волинський єпископ Полікарп разом із багатьма православними священиками під час протестаційних заходів різко засудили репресивну політику Москви.

Активну позицію зайняла й Організація українських націоналістів. Її керівники вважали збори і віча недостатнім засобом висловлення протесту і по-своєму намагалися виступити проти Голодомору. Серед акцій, здійснених ОУН, найбільшого розголосу набрало вбивство працівника радянського консульства у Львові. Ця установа у міжвоєнний період постійно привертала увагу українців, викликаючи при цьому суперечливі почуття.

У 1920-х роках чимало відомих політиків, а також представників науки та культури, відвідували консульство для зустрічі з її керівником. Тоді ставлення до СРСР серед західних українців було непоганим, оскільки там проводилася політика українізації. Лише з початком колективізації та спричиненим нею голодом ставлення до Радянського Союзу змінилося. По-іншому українці Польщі у той час вже оцінювали й діяльність консульства.

 Увага до нього посилилася в серпні 1933 р., коли працівник цієї установи Микола Стронський покінчив життя самогубством. Таким чином він висловив свій протест проти репресивної політики Москви. Це вже був третій випадок протягом невеликого проміжку часу, коли відомий український комуніст позбавив себе життя. У травні до самогубства вдався письменник Микола Хвильовий, а в липні - визначний представник керівництва Радянської України Микола Скрипник. Ці події посилили антикомуністичні настрої серед українців Польщі.

У серпні 1933 р. за консульством було встановлено нагляд спеціальної розвідувальної служби ОУН. Постійне спостереження дало можливість з'ясувати кількість працівників установи і час прийому відвідувачів. Для ознайомлення з внутрішнім виглядом консульства член організації побував у ньому і дослідив розміщення кімнат та розмовляв із працівниками. Зібрана інформація потрапила до провідника ОУН на території Польщі Степана Бандери, що здійснював загальне керівництво замахом.

Після цього між бойовиками організації було проведено опитування для виявлення бажаючих прийняти участь в акції. Серед них вибрали студента І курсу Львівського університету, 18-річного Миколу Лемика, який 21 жовтня 1933 р. зайшов до консульства і вбив начальника канцелярії Олексія Майлова. Лемика затримала поліція і невдовзі відбувся суд, за рішенням якого він отримав довічне ув'язнення. Його діяльність була позитивно оцінена населенням Західної України. За висловом відомого львівського адвоката, постріл Лемика «був вислідом тої безконечно глибокої трагедії, яку переживають міліони нації».

Антирадянська діяльність західних українців у 1933 р. мала помітний вплив, насамперед, на самих учасників масових виступів. Настрої суспільства під враженням від відомостей зі Східної України зазнали суттєвих змін. Передовсім, остаточно втратили свою привабливість комуністичні погляди, популярні в 1920-х роках. Натомість більшої ваги набули національні ідеї, що засвідчувало загальне поправіння західноукраїнського суспільства. Негативне ставлення до комунізму досі залишилося домінуючим у Західній Україні (безпосереднє зіткнення з радянським режимом ці настрої тільки посилило). Значною мірою під впливом Голодомору склалася парадоксальна ситуація. У Східній Україні, жителі якої пережили продовольчу катастрофу, прихильне ставлення до комуністичних ідей збереглося значно більше, ніж у Західній, де населення спостерігало за трагедією зі сторони.

....історична правда...

В студії програми «Київ-Донбас» канадійський історик Роман Сербин говорить про нові аспекти історії Голодомору. Окремо говоримо про досвід Голодомору на Донбасі. На думку дослідника, ідеться не лише про геноцид на території сучасної України, але і про геноцид проти ще 8 мільйонів українців, які жили на інших територіях.

У своїх дослідженнях Роман Сербин спирається на роботу Рафаеля Лемкіна, котрий розробив поняття геноцид, і саме за мотивами його роботи ООН прийняло конвенцію про геноцид. За словами Романа Сербина, в ООН вважається, що жертвами можуть бути національна, етнічна, релеігійна та расова групи. «Вважається, що жертвами Голодомору ставали селяни, і тому Голодомор не є геноцидом. Але в час Голодомору українців знищували саме за те, що вони — українці», — говорить історик.

«Донбас — це індустріальний регіон, де люди могли рятуватися завдяки пайкам. В час Голодомору закрили російсько-український кордон, аби люди не тікали до Росії. В ті часи чверть мільйона українців було затримано при спробі перетнути кордон», — розповідає Роман Сербин.

Юрій Макаров: Пане Романе, ви сьогодні читаєте лекцію на тему Голодомору.

Роман Сербин: Голодомор як геноцид.

Ірина Славінська: Отже, Голодомор як геноцид, тема звучала вже не раз, але за кадром ви говорили, що це новий погляд на цю тему. На що принципово звернути увагу?

Роман Сербин: Я був в Донецьку і був в Луганську, і хочу привітати там людей. Мені дуже подобались ці два міста.

Що до голодомору. Це не є новий погляд. Цей погляд створений Лемкіним. Рафаель Лемкін — це людина, яка створила концепцію і слово «геноцид». Завдяки ньому ООН прийняла конвенцію про геноцид у 1948 році. Він вважав, що різні групи можуть бути жертвами геноциду. В Конвенції жертви геноциду обмежені до 4 груп: національна, етнічна, релігійна і расова. Дуже часто українці говорять, що селяни не є ні етнічна, ні національна група.

Лемкін власне показав, що нищили селян не тому, що вони були селянами, їх нищили тому, що вони частина української нації. Ця нація за двадцятих років під час українізації влади українці стали сприймати себе в категорії української нації. І ця Україна була чимось, що Сталін не міг прийняти, тому почав нищити українську інтелігенцію, церкву, куркулів. А хто були куркулі? Це провід села, а село це 75% українського населення.

Ірина Славінська: Ви вже згадували про Донецьк і Луганськ, хотілося б поставити питання стосовно того, як Голодомор виглядає в контексті того, що він є сторінкою історії Донбасу, як регіону?

Роман Сербин: Якщо порівнювати голод 20-х і 30-х років, то в 20-х роках це було в якійсь мірі природним голодом, був неврожай через посуху. В 30-х роках цього не було. Не треба вживати слово голодомор, коли ми говоримо про голод. Населення гинуло. В той самий час південь Луганська — це індустріальний регіон і там люди могли рятуватися, коли їх брали на роботу, там був пайок. В січні 33-го року закрили кордон, щоб не пускати людей втікати до Росії, бо там легше було знайти харчування.

Чверть мільйона людей перехопила тоді міліція, деяких розстріляли. Інших послали в Сибір, або в село, щоб вони там…

Юрій Макаров: Є така, можливо екзотична думка, що Донбас значною мірою постав, як індустріальний регіон в наслідок Голодомору, бо інакше не було б таких людських ресурсів для того, щоб побудувати на той момент таку промисловість. Люди, які рятувалися на Донбасі від голоду, вони намагалися викреслити зі своєї пам’яті ці найстрашніші і травмуючи спогади і враження, і через те, можливо, намагалися відокремитися від цієї історичної пам’яті, в тому числі мовної і етнічної.

Роман Сербин: Я думаю, що це дуже складна тема. Це зігравало частино. Якщо промисловий центр дає кращий заробіток, то люди будуть до нього їхати. Що до мови, туди приїхало багато з Росії, це було місце де люди могли показати, що вони не належать до тієї групи, яку треба нищити.

Ірина Славінська: Хотілося б торкнутися теми співпраці між різними регіонами під час голоду. Очевидно, що Західна Україна, яка тоді була, ще до Другої світової частиною Польщі, голодомору не зазнала. Але відомо, що з Західної України відправляли їжу в регіони, де був голод. Що ми про це знаємо?

Роман Сербин: Здається їжі неможна було відправляти. В 30-х роках в Західній Україні і католицька церква, і громадські організації старалися допомогти, але їм сказали, що ніякої допомоги не треба.

Ірина Славінська: По Києву висять плакати з закликом пам’ятати про тих, хто зробив те, щоб історія голоду стала публічною, завдяки кому ми це знаємо. Давайте трохи про цих героїв. Хто зробив так, що ми знаємо, що голодомор відбувся?

Роман Сербин: В Україні неможна було про це говорити і писати. Я думаю, що батьки дітям не дуже хотіли розповідати, щоб дитина не виговорилася в школі і могли цілу родину покарати. Треба сказати, що Захід знав все добре. В першу чергу дипломати і журналісти, які приїжджали .

...де Хрущов ?...

Лягаючи спати, справжній бандерівець гасить світло. В Криму.

Оказывается, "Черный квадрат" Малевича на самом деле пейзаж(!) ночного Севастополя после отключения укроповского электричества.

.....а сьогодні ?...