Відомо, що битва за Дніпро та Київ увійшла в історію війни проти фашизму як складова частина зусиль нашого народу в здобутті Перемоги. Значною мірою вона вплинула на подальший хід воєнних дій і сприяла розгрому ворога. Водночас ці події надто загероїзовані, в їх горнилі поклали голови, часто даремно з вини командування всіх рівнів, сотні тисяч людей, здебільшого молодих.
Саме їх, необстріляних, “зелених” у першу чергу кидали в бій. Кидали часто без обмундирування, відповідного озброєн-ня, навіть без прийняття присяги, без відпо-відної артпідготовки, підтримки танковими частинами. Їх призивали так звані польові військкомати, які діяли в складі частин, що наступали. Ці військкомати мобілізовували всіх здатних тримати зброю, навіть 16-17-річних хлопців. Відразу після визволення того чи іншого села або населеного пункту нашими військами від фашистів, туди і заходили так звані польові військкомати, що складалися як правило зі взводу солдатів і кількох офіцерів. Починалися фактично облави по хатах.
Шукали молодих хлопців і при цьому ніхто не питав їх паспорти, не цікавився віком. Вирішували офіцери, вирішували на око кому скільки приблизно років, не слухаючи навіть батьків, в основному матерів, бо чоловіки були на фронті, які намагалися доказати цим недолюдкам, що їх дітям не має ще 18-ти років і що вони нездатні поки до військової служби, тим більше відразу йти в бій. Були серед мобілізованих і колишні військово-полонені Південно-Західного фронту, яких у кількості понад 270000 відпустили в 1941 році, на клопотання родичів, німці. Вони жили зі своїми сім’ями і ніяких злочинів проти радянської влади не чинили. Але де там! Для військкоматників вони були потен-ційними зрадниками, так само і для коман-дування військових частин, що визволяли Лівобережну Україну. З цього приводу письменник А. Дімаров пише: “Не забуду, поки житиму, одну атаку взимку сорок третього… Німець засів за цегляними мурами металургійного комбінату, понад водосховищем, і полковник, і його комісар не придумали нічого кращого, як кинути в атаку кількасот новобранців, яких не встигли ще й обмундирувати та як слід озброїти. Вони висипали на лід водо-сховища величезним натовпом, і німці, підпустивши їх майже впритул, викосили до ноги. Вся крига стала криваво-чорною від трупів” [1].
А ось рядки запису в щоденнику О. Довженка від 16 грудня 1943 року: “усіх мучить думка про нелюдські, небачені страждання народу. Розповідають, що на Україні починають уже готуватися до мобілізації шістнадцятилітніх, що в бої гонять погано навчених, що на них дивляться як на штрафників і нікому їх не жалко, нікому…”
Бачила жахливі наслідки цих атак і моя мати, Король Тетяна Анатоліївна, яка поверталась до Києва з біженців. Вона, щоб вижити, працювала в селах Кагарлицького району Київщини. В кінці листопада 1943 р. вона разом з малолітньою дочкою йшла полями району і набрела на одне поле, де мов колоски лежали сотні вбитих наших хлопців, яких кинули в атаку на німців наші недолюдки командири. Всі вони були або у фуфайках або у свитках та в чоботях. Багато було без головних уборів. Їх волосся розвівав вітер. Моя малолітня сестричка спитала матір, сидячи у неї на руках: “А чого це дяді лежить?” Мати ж замість відповіді просто намагалась зробити так, щоб вона не дивилася на мертвих людей. Військове командування і не думало ховати цих людей, які загинули майже без зброї в безглуздих атаках. Робили це жителі навколишніх сіл.
Були серед них і колишні військово-полонені, про яких говорилося вище. Не їх вина, а біда, що полонені змушені були випити гірку чашу полону – результат невміння, бездарності, а часто і боягузтва частини наших воєначальників, які своєю безпорадністю привели на поріг цієї трагедії. У результаті вже 1943 року під час битви за Дніпро колишніх військово-полонених вважали винуватцями трагедії 1941-го : посібниками окупантів. Ці солдати з відома командувача Воронезького фронту (командував ним М. Ватутін) і у військах цього фронту їх було найбільше, ішли в атаку без належного озброєння і підготовки і в такий спосіб спокутували свою “про-вину” “окупації”. Про це, так само як і про те, що їх часто кидали в атаки, в яких в той момент не було особливої необхідності, за якість висотки, свідчили О. Довженко, А. Дімаров, В. Астафьєв, генерал армії М. Лященко, О. Гончар та інші. Генерал М.Лященко, наприклад, писав: “Справді, в тій війні багато смертей нічим не виправ-даних. Зустрічалися воєначальники і коман-дири, які прагнули досягти успіху за будь-яку ціну” [2]. А прикладом для них були той же Г. Жуков, І. Конєв, М. Ватутін і деякі інші. Для них найвище, що створив Бог, – людське життя, було ніщо.
Плюндрувалися честь, гідність, совість. Натомість лайка, наказ згори були найвищим судом. Той же Г. Жуков під час битви за Дніпро і пізніше наказував розміновувати німецькі мінні поля, які зустрічалися на шляху військ, які були під його командуванням таким чином. “Коли ми наштовхувалися на мінне поле, – говорив він при зустрічі з командуючим військами союзників Д. Ейзенхауером у 1945 р., – то наша піхота атакувала його так само ніби то його там не було. Втрати, які ми несли від протипіхотних мін, ми вважаємо рівними тільки тим, які б понесли від кулеметного вогню і артилерії, якщо б німці замість мінних полів вирішили захищати цю ділянку сильним військовим з’єднанням.
Проте атакуюча піхота не підриває міни протитанкові. І після того, як вона проникає в глибину мінного поля і створює плацдарм, підходять сапери і роблять проходи, через які може пройти наша бойова техніка”. Ейзенхауер був шокований і сказав: “Я ясво уявив собі яскраву картину того, щоб трапилося з будь-яким американським або британським командуючим, якщо б він застосував подібну тактику”. Може саме тому ми і маємо сотні тисяч не похованих солдатів, чиї кістки біліють в лісах та полях. Може, тому деякі наші воєначальники зводять дачі на місці колишніх солдатських поховань, або наказували у перші дні Чорнобильської катастрофи нічим не захищеним від радіації солдатам саперними лопатками скидати графіт з даху зруйнованого реактора. А коли їх пізніше цим дорікали, то вони заявляли: “ну подумаєш, загинуло кілька десятків солдат”! Може тому 23 лютого і 9 травня ми в основному бачимо старших офіцерів та генералів на урочистих заходах. А де ж рядові піхотинці, на яких випав основний тягар війни? І це при тому, що кількість учасників війни, за словами Президента України все більшає і становить в два рази більше, ніж в Росії. Прикро, що саме рядові найчастіше гинуть і нині. Скільки їх полягло в Афганістані. Але тут не зафіксо-вано жодного випадку, щоб воювали там діти або онуки генералів, адміралів та маршалів. Вони, як правило, займають місця у військових академіях або служать далеко від небезпечних “вогнищ”, однак повернімося до битви за Дніпро і Київ, яка викликала ці роздуми. На кінець вересня 1943 року радянські війська вийшли до Дніпра на фронті понад 750 кілометрів. Центр бойових дій перемістився в район середньої течії річки.
Позаду був Сталін-град, Курська битва, які сприяли завер-шенню корінного перелому у війні. Визво-лено декілька українських міст і сіл. Пер-шими на землю України ступили солдати 573-го полку 195-ї стрілецької дивізії 1-ї гвардійської армії Південно-Західного фронту. В той же день воїнів-визволителів побачили жителі перших українських сіл: Півнівка, Морозівка, Микільське Міловсь-кого району Ворошиловградської області. Про жорстокість цих боїв свідчить лише одна цифра – 1066 воїнів семи національ-ностей віддали своє життя лише за районний центр Мілове [3].
Позаду був Сталін-град, Курська битва, які сприяли завер-шенню корінного перелому у війні. Визво-лено декілька українських міст і сіл. Пер-шими на землю України ступили солдати 573-го полку 195-ї стрілецької дивізії 1-ї гвардійської армії Південно-Західного фронту. В той же день воїнів-визволителів побачили жителі перших українських сіл: Півнівка, Морозівка, Микільське Міловсь-кого району Ворошиловградської області. Про жорстокість цих боїв свідчить лише одна цифра – 1066 воїнів семи національ-ностей віддали своє життя лише за районний центр Мілове [3].
Битва за Дніпро і визволення Києва скла-далася з кількох стратегічних та фронтових наступальних операцій, що здійснювалися у два етапи.
Перший – Чернігівсько-Полтавська стратегічна наступальна операція (26 серпня – 30 вересня 1943р.), метою якої було визволення Лівобережжя України, виходу до Дніпра у середній течії, форсування ріки з ходу і відповідно захоплення плацдармів на правому березі.
Другий – це Київська стратегічна операція (12 жовтня – 23 грудня 1943 р.), метою якої був розгром київського угрупо-вання німців, визволення Києва, а також створення стратегічного плацдарму на правому березі Дніпра для створення передумов подальшого наступу.
Чернігівсько-Полтавську стратегічну наступальну операцію здійснювали війська Центрального (командувач – генерал К. Рокоссовський), Воронезького (коман-дувач – генерал М. Ватутін) та Степового, (командувач – генерал І. Конєв) фронтів. Київську стратегічну операцію здійснювали війська Воронезького ( з 20 жовтня – 1-го Українського) фронту за допомогою військ Центрального та Степового (з 20 жовтня 1-го Білоруського та 2-го Українського) фронтів. Слід додати, що дії Воронезького та Степового фронтів координував представ-ник Ставки Г. Жуков.
Для прискорення розгрому ворога до складу першого ешелону Воронезького фронту Ставкою було передано 3-ю танкову армію під командуванням генерала П. Рибалка і три окремі танкових корпуси.
Противник теж готувався до битви за Дніпро серйозно. На правому березі було споруджено рубіж з північними флангами через Вишгород та Пущу-Водицю. Друга лінія проходила через Пріорку і Солом’янку. Фортифікаційні роботи проводили місцеві жителі під примусом окупантів і військово-полонених. Останніх залишилось не так багато, бо більша їх частина загинула в київських концтаборах, в тому числі і в Бабиному Яру. Один із свідків В. Давидов, в’язень Сирецького табору, який був у складі “команди смертників”, яка під наглядом німців спалювала трупи в Бабиному Яру, замітаючи сліди, вцілів і розказував пізніше, що за півкілометра від місць основних розстрілів тягнувся протитанковий рів із розстріляними. Там були вбиті командири Червоної Армії, точніше комсклад. “Це можна було помітити завдяки знакам розрізнення, шпалам. У цій ямі було щось до 20000 осіб. Були люди у формі льотчиків, у комбінезонах. Було видно, що багато з розстріляних були поранені, тому що виднілися милиці і пов’язки на руках та ногах” [4].
Слід зазначити, що всі етапи битви за Дніпро були кровопролитними. І тоді, коли з’єднання Центрального фронту форсували Десну в полосі свого наступу й до 21-22 вересня вийшли до Дніпра біля гирла Прип’яті, і тоді, коли з’єднання Воронезького фронту 21 вересня досягли Дніпра в районі Переяслав-Хмельницького, і тоді, коли війська Степового фронту в день визволення Полтави вийшли (з’єднання його лівого крила) до Дніпра південно-східніше Кременчука. Нині в тих місцях ще тисячі і тисячі не похованих останків наших воїнів. У цілому в битві за Дніпро і Київ Червона Армія у вересні досягла значних успіхів. Центральний, Воронезький, Степовий і Південно-Західний фронти вийшли до Дніпра протягом 750 кілометрів від Лоєва до Запоріжжя.
Ставка, знаючи які надії покладає ворог на рубіж Дніпра, ще на початку вересня вказала на необхідність форсувати його раптово і захопити плацдарм на правому березі. Це мало своє пояснення – треба було випередити ворога. Але це пояснення аж ніяк не могло виправдати майже повну відсутність у наступаючих частин засобів переправи. Досить сказати, що 22 вересня на місці основного форсування ріки, на південь від Києва в районі Букринського вигину ріки, коли переправа була у розпалі, знаходилось всього 16 понтонів. Захоплен-ня плацдарму планувалось військами 40-ї і 3-ї гвардійської танкової армії. В ніч на 22 вересня почалося форсування ріки в районі Букрина. Першими її форсували бійці штрафних батальйонів, а потім і останні війська. Під страшним вогнем ворога на правий берег пливли наші воїни як хто зумів: тримаючись за дерева, колоди, дошки, плащ-намети напхані соломою, і тонули, тонули тисячами. У журналах архіву Міністерства оборони колишнього СРСР є ряд лаконічних записів з прізви-щами загиблих: “Тело утонуло в реке” (!!!). Такий запис стоїть навпроти тисяч прізвищ.
Перший – Чернігівсько-Полтавська стратегічна наступальна операція (26 серпня – 30 вересня 1943р.), метою якої було визволення Лівобережжя України, виходу до Дніпра у середній течії, форсування ріки з ходу і відповідно захоплення плацдармів на правому березі.
Другий – це Київська стратегічна операція (12 жовтня – 23 грудня 1943 р.), метою якої був розгром київського угрупо-вання німців, визволення Києва, а також створення стратегічного плацдарму на правому березі Дніпра для створення передумов подальшого наступу.
Чернігівсько-Полтавську стратегічну наступальну операцію здійснювали війська Центрального (командувач – генерал К. Рокоссовський), Воронезького (коман-дувач – генерал М. Ватутін) та Степового, (командувач – генерал І. Конєв) фронтів. Київську стратегічну операцію здійснювали війська Воронезького ( з 20 жовтня – 1-го Українського) фронту за допомогою військ Центрального та Степового (з 20 жовтня 1-го Білоруського та 2-го Українського) фронтів. Слід додати, що дії Воронезького та Степового фронтів координував представ-ник Ставки Г. Жуков.
Для прискорення розгрому ворога до складу першого ешелону Воронезького фронту Ставкою було передано 3-ю танкову армію під командуванням генерала П. Рибалка і три окремі танкових корпуси.
Противник теж готувався до битви за Дніпро серйозно. На правому березі було споруджено рубіж з північними флангами через Вишгород та Пущу-Водицю. Друга лінія проходила через Пріорку і Солом’янку. Фортифікаційні роботи проводили місцеві жителі під примусом окупантів і військово-полонених. Останніх залишилось не так багато, бо більша їх частина загинула в київських концтаборах, в тому числі і в Бабиному Яру. Один із свідків В. Давидов, в’язень Сирецького табору, який був у складі “команди смертників”, яка під наглядом німців спалювала трупи в Бабиному Яру, замітаючи сліди, вцілів і розказував пізніше, що за півкілометра від місць основних розстрілів тягнувся протитанковий рів із розстріляними. Там були вбиті командири Червоної Армії, точніше комсклад. “Це можна було помітити завдяки знакам розрізнення, шпалам. У цій ямі було щось до 20000 осіб. Були люди у формі льотчиків, у комбінезонах. Було видно, що багато з розстріляних були поранені, тому що виднілися милиці і пов’язки на руках та ногах” [4].
Слід зазначити, що всі етапи битви за Дніпро були кровопролитними. І тоді, коли з’єднання Центрального фронту форсували Десну в полосі свого наступу й до 21-22 вересня вийшли до Дніпра біля гирла Прип’яті, і тоді, коли з’єднання Воронезького фронту 21 вересня досягли Дніпра в районі Переяслав-Хмельницького, і тоді, коли війська Степового фронту в день визволення Полтави вийшли (з’єднання його лівого крила) до Дніпра південно-східніше Кременчука. Нині в тих місцях ще тисячі і тисячі не похованих останків наших воїнів. У цілому в битві за Дніпро і Київ Червона Армія у вересні досягла значних успіхів. Центральний, Воронезький, Степовий і Південно-Західний фронти вийшли до Дніпра протягом 750 кілометрів від Лоєва до Запоріжжя.
Ставка, знаючи які надії покладає ворог на рубіж Дніпра, ще на початку вересня вказала на необхідність форсувати його раптово і захопити плацдарм на правому березі. Це мало своє пояснення – треба було випередити ворога. Але це пояснення аж ніяк не могло виправдати майже повну відсутність у наступаючих частин засобів переправи. Досить сказати, що 22 вересня на місці основного форсування ріки, на південь від Києва в районі Букринського вигину ріки, коли переправа була у розпалі, знаходилось всього 16 понтонів. Захоплен-ня плацдарму планувалось військами 40-ї і 3-ї гвардійської танкової армії. В ніч на 22 вересня почалося форсування ріки в районі Букрина. Першими її форсували бійці штрафних батальйонів, а потім і останні війська. Під страшним вогнем ворога на правий берег пливли наші воїни як хто зумів: тримаючись за дерева, колоди, дошки, плащ-намети напхані соломою, і тонули, тонули тисячами. У журналах архіву Міністерства оборони колишнього СРСР є ряд лаконічних записів з прізви-щами загиблих: “Тело утонуло в реке” (!!!). Такий запис стоїть навпроти тисяч прізвищ.
Холодні води Дніпра стали могилою десятків тисяч воїнів [5].
З цього приводу візьмемо до уваги спогади колишнього командира штурмо-вого батальйону капітана П. Бажина (40-армія), який долав Дніпро в районі с. Гребенів. Батальйон чисельністю 192 чол. загинув, з них потонуло 80 чоловік. Коман-дирові батальйону присвоєно звання Героя Радянського Союзу посмертно, хоча насправді він був тяжко поранений.
Наведений приклад показує, що у воді загинуло понад 40% особового складу батальйону. Якщо припустити, що таке співвідношення було характерним для всього плацдарму, то на етапі форсування Дніпра на Букринському вигині втрати перевищували 15 тис. чоловік [6].
Цей аналіз, проте, не може дати відображення реального стану справ під час форсування Дніпра. По-перше, підрахунки велися приблизно; по-друге втрати одного батальйону не можна переносити на всі втрати під час цих подій.
З цього приводу візьмемо до уваги спогади колишнього командира штурмо-вого батальйону капітана П. Бажина (40-армія), який долав Дніпро в районі с. Гребенів. Батальйон чисельністю 192 чол. загинув, з них потонуло 80 чоловік. Коман-дирові батальйону присвоєно звання Героя Радянського Союзу посмертно, хоча насправді він був тяжко поранений.
Наведений приклад показує, що у воді загинуло понад 40% особового складу батальйону. Якщо припустити, що таке співвідношення було характерним для всього плацдарму, то на етапі форсування Дніпра на Букринському вигині втрати перевищували 15 тис. чоловік [6].
Цей аналіз, проте, не може дати відображення реального стану справ під час форсування Дніпра. По-перше, підрахунки велися приблизно; по-друге втрати одного батальйону не можна переносити на всі втрати під час цих подій.
Адже, форсування Дніпра в цих місцях було надзвичайно кровопролитним. Німці теж підготувалися належним чином до цього, наперед пристріляли свої кулемети і міномети та іншу зброю і нанесли нам великі втрати. Письменник Віктор Астафьєв – очевидець цього форсування Дніпра – писав, що коли в тилу радянських солдатів, із кулеметами спрямованими в їхні спини, зачаїлися загородзагони, німці відкрили по солдатам шалений вогонь із пристріляних кулеметів. “Найстрашнішими виявились кулемети. Легкі для перенесення скорострільні емкашки зі стрічкою на п’ятсот патронів. Усі вони були заздалегідь пристріляні й тепер, неначе з вузьких шийок брандспойтів, поливали берег, острів , річку, в якій кипіло місиво з людей. Старі і молоді, свідомі і не свідомі, добровольці й мобілізовані військкоматами, штрафники і гвардійці, росіяни і не росіяни – всі вони кричали одні і ті ж слова: “Мамо! Боженку! Боже!” і “Караул!”, “Допоможіть!”… А кулемети сікли та сікли, поливали різнокольоровими смертельними цівками. Хапаючись один за одного поранені й ті, кого ще не зачепили кулі, в’язками йшли під воду, річка горбилася бульбашками здригалася від людських судорог, пінилася червоними борунами”. Так радянські полководці, особливо М. Ватутін, форсували Дніпро – ціною десятків тисяч воїнів, тіла яких ще довго плавали біля берега. Деякі з них прибивало аж до берегів Туреччини. В. Астафьев пише: “Густо плавали у воді трупи з виклюваними очима, що почали розкисати, з обличчями, які пінилися, наче намилені, були розбиті снарядами, мінами, зрешечені кулями… Сапери, яких послали витягувати трупи з води і ховати їх, не вправлялися з роботою – надто багато було вбито народу… А потім за річкою ж продовжувалося згрібання трупів, напов-нювалися людським місивом все нові й нові ями, проте багатьох і багатьох полеглих на плацдармі так і не вдалося відшукати по балках, похоронити” [7].
У ніч на 24 вересня на захоплені такою дорогою ціною шматочки землі розпочали переправи головні сили. Надвечір 24 ве-ресня 253-я, 337-а і 38-а стрілецькі дивізії очистили від ворога Великий Букрин, Луківці і з’єднали свої фланги.
У ніч на 24 вересня на захоплені такою дорогою ціною шматочки землі розпочали переправи головні сили. Надвечір 24 ве-ресня 253-я, 337-а і 38-а стрілецькі дивізії очистили від ворога Великий Букрин, Луківці і з’єднали свої фланги.
Так був утворений Букринський плацдарм. У ніч на 24 вересня для підтримки військ на плацдармі у тил противника було скинуто десант 3-ї і частини 5-ї повітрянодесантних бригад. Проте всі в своїй більшоті вони загинули (понад 3 тис.чоловік). Почалася кривава бійня, коли у воронках замість води стояла кров. Не покращив ситуацію і другий ешелон фронту, який М. Ватутін кинув у бій (27-а армія генерала С. Трофи-менка). На правому фланзі у районі с. Гребені (7 км до Ржищева за течією Дніпра) із такими ж значними втратами форсували ріку 237-а стрілецька та 42-а гвардійська дивізії. На лівому фланзі на південь від Григорівки захопили плацдарм у районі сіл Бучак, Студенець 30-а і 23-а, у районі Канева – 206-а, і 218-а стрілецькі дивізії 47-ї армії генерала П. Жмаченка.
Отже, на кінець вересня на Букрин-ському вигині діяли чотири плацдарми 40-ї, 27-ї армій і 3-ї танкової армії, потім 27-ї армії і т.д. Але опір німців зростав навіть тоді коли названі плацдарми об’єдналися в один – по фронту до 11 км і вглиб до 6 км. Ряд плацдармів на правому березі Дніпра захопив і Степовий фронт. Всього було захоплено 23 плацдарми. Звичайно, форсу-вання Дніпра військами Воронезького і Степового фронтів без військових засобів переправи, а тільки на підручних засобах, згаданих вище колодах, ящиках, плащ-наметах напханих соломою і тому подібне – це безприкладний героїзм воїнів, і, одно-часно – злочин нашого командування, яке фактично, особливо М. Ватутін, утопило десятки тисяч людей в Дніпрі, намагаючись в найкоротші строки і не чекаючи, поки будуть підвезені понтони тощо, захопити згадані плацдарми. І по сьогоднішній день історики, особливо військові, обходять тему, скільки ж наших воїнів потонуло в Дніпрі під час його форсування у 1943 р.
Боротьбу наших військ на Букринському плацдармі можна розділити на два етапи. Перший тривав з 1 до 11 жовтня – це утри-мання і розширення плацдарму, і другий – з 12 жовтня до кінця жовтня, а фактично до початку листопада 1943 р., включаючи взят-тя нашими військами Києва 6 листопада. На першому етапі цієї грандіозної битви за Дніпро ворог перекинув у район Букрин-ського плацдарму 11 дивізій, включаючи 6 танкових під командуванням одного з най-більш талановитих німецьких воєначаль-ників генерала Гота, який своїми танко-вими дивізіями, особливо есесівськими “Райх”, “Адольф Гітлер”, “Мертва голова” та іншими прорвав всі три пояси оборони радянських військ у битві на Курській Дузі, де як відомо радянські війська втратили безповоротно понад 6000 танків і САУ, біля 2000 літаків і понад 500 тис. солдатів, і офіцерів [8]. Німецькі ж війська втратили 245 тис. вояків, 1200 танків і понад 900 літаків [9]. Такі німецькі війська і під таким командуванням протистояли нашим воїнам під час битви за Дніпро, і зокрема, під час боїв на Букринському плацдармі. Ще раз нагадаємо, що колосальні втрати радян-ських військ їхнє командування поповню-вало з допомогою горезвісних польових військкоматів і серед цієї категорії попов-нення втрати були найбільшими, бо їх Ватутін і Конєв з дозволу Жукова кидали в бій першими і це здебільше необстріляна молодь, без необхідного озброєння і під-готовки.
І хоча загальне співвідношення сил згодом було на нашу користь: 35 стрілець-ких дивізій проти 19 гітлерівських, 908 танків проти 422, 2960 гармат і мінометів проти 2229, 733 літаки проти 455, перший час через відставання саперних підрозділів, що уповільнило темпи зосередження важкої техніки, на плацдармі станом на 26 вересня знаходилося сім 76-мм гармат, 29 12-мм мінометів, 31 легкий танк і лише один Т-34 лейтенанта Ю. Сагайдачного.
Отже, на кінець вересня на Букрин-ському вигині діяли чотири плацдарми 40-ї, 27-ї армій і 3-ї танкової армії, потім 27-ї армії і т.д. Але опір німців зростав навіть тоді коли названі плацдарми об’єдналися в один – по фронту до 11 км і вглиб до 6 км. Ряд плацдармів на правому березі Дніпра захопив і Степовий фронт. Всього було захоплено 23 плацдарми. Звичайно, форсу-вання Дніпра військами Воронезького і Степового фронтів без військових засобів переправи, а тільки на підручних засобах, згаданих вище колодах, ящиках, плащ-наметах напханих соломою і тому подібне – це безприкладний героїзм воїнів, і, одно-часно – злочин нашого командування, яке фактично, особливо М. Ватутін, утопило десятки тисяч людей в Дніпрі, намагаючись в найкоротші строки і не чекаючи, поки будуть підвезені понтони тощо, захопити згадані плацдарми. І по сьогоднішній день історики, особливо військові, обходять тему, скільки ж наших воїнів потонуло в Дніпрі під час його форсування у 1943 р.
Боротьбу наших військ на Букринському плацдармі можна розділити на два етапи. Перший тривав з 1 до 11 жовтня – це утри-мання і розширення плацдарму, і другий – з 12 жовтня до кінця жовтня, а фактично до початку листопада 1943 р., включаючи взят-тя нашими військами Києва 6 листопада. На першому етапі цієї грандіозної битви за Дніпро ворог перекинув у район Букрин-ського плацдарму 11 дивізій, включаючи 6 танкових під командуванням одного з най-більш талановитих німецьких воєначаль-ників генерала Гота, який своїми танко-вими дивізіями, особливо есесівськими “Райх”, “Адольф Гітлер”, “Мертва голова” та іншими прорвав всі три пояси оборони радянських військ у битві на Курській Дузі, де як відомо радянські війська втратили безповоротно понад 6000 танків і САУ, біля 2000 літаків і понад 500 тис. солдатів, і офіцерів [8]. Німецькі ж війська втратили 245 тис. вояків, 1200 танків і понад 900 літаків [9]. Такі німецькі війська і під таким командуванням протистояли нашим воїнам під час битви за Дніпро, і зокрема, під час боїв на Букринському плацдармі. Ще раз нагадаємо, що колосальні втрати радян-ських військ їхнє командування поповню-вало з допомогою горезвісних польових військкоматів і серед цієї категорії попов-нення втрати були найбільшими, бо їх Ватутін і Конєв з дозволу Жукова кидали в бій першими і це здебільше необстріляна молодь, без необхідного озброєння і під-готовки.
І хоча загальне співвідношення сил згодом було на нашу користь: 35 стрілець-ких дивізій проти 19 гітлерівських, 908 танків проти 422, 2960 гармат і мінометів проти 2229, 733 літаки проти 455, перший час через відставання саперних підрозділів, що уповільнило темпи зосередження важкої техніки, на плацдармі станом на 26 вересня знаходилося сім 76-мм гармат, 29 12-мм мінометів, 31 легкий танк і лише один Т-34 лейтенанта Ю. Сагайдачного.
Звідси і колосальні втрати. Були вони вели-кими і протягом всього жовтня, особливо 12-15 і 21-28-го. Противнику вдалося міцно затиснути наші війська в Букринському вигині, цьому сприяли також згадані складні географічні умови місцевості. Про кровопролитний характер боїв свідчить хоча б такий факт: на островах Козачий і Ольжинський від батальйону 342-го стрілецького полку 136-ї дивізії 38-ї армії залишилося всього п’ять воїнів із більш ніж 800. Усього за період з 22 вересня до кінця жовтня 1943 р., коли було прийнято рішення Ставки приступити до підготовки нової операції щодо наступу на Київ з Лютізького плацдарму, загинуло близько 240 тис. радянських воїнів, у тому числі й понад 7,5 тис. киян та жителів Київської області із загальної кількості 11157 загиб-лих у 1943 році, мобілізованих польовими віиськоматами [10]. Причому – це дані не повні, оскільки і по сьогоднішній день місцеві жителі в районі цього колишнього плацдарму, особливо весною, знаходять десятки і сотні останків наших воїнів. Їх світла пам’ять постає перед сучасниками виключно у героїчному світлі на противагу вищого командування, яке безжально, через свою некомпетентність, жорстокість дарем-но втрачало тисячі й тисячі солдатів і молодших офіцерів. Особливо таке без-жальне ставлення до людського життя було характерним для М. Ватутіна. За свідчен-нями очевидців, дослідженням істориків, робітників спецслужб та інших “Безтур-ботність М. Ватутіна була достатньо відома. У боях він не рахувався з числом понесених втрат, намагався не розгромити супротив-ника, а захопити якнайбільше території. І це не наша “архіоригінальна” думка – так вважав Головнокомандуючий Червоною Армією Сталін. Звичайно, тепер складно судити про даремні і не даремні втрати, принесені на вівтар Перемоги. Проте те, що Дніпро при його форсуванні Ватутіним був повен крові радянських солдатів, – це факт” [11].
Мужність і героїзм наших воїнів – без-сумнівна. Можна назвати командира десан-тників І. Бородавкіна, який був на чолі групи з 16 бійців, що знищила кілька німецьких танків. Командир був представ-лений до звання героя Радянського Союзу. Аналогічного звання був удостоєний і В. Бабій – старший лейтенант, командир батареї 663-го артилерійського полку (47-а армія). Група на чолі з ним (60 бійців) в районі Канева 26 вересня прорвала вороже оточення й доставила все необхідне для продовження наступу полку. Можна назвати і воїнів-українців з 47-ї армії командира 1-го батальйону 722-го полку 206-ї стрілецької дивізії капітана С. Мурзу, підрозділ якого в ході битви за Дніпро першим переправився на правий берег де стримував контратаки ворога. Це і Г. Малинко – артилерист, який у боях на Букринському плацдармі був кілька разів поранений. І навіть після чергового поранення коли його, вважали вбитим та поховали у могилі, а наші солдати його, випадково відкопали. Він після одужання продовжував воювати далі, ще кілька разів був пораненим і знову героїчно бився з ворогом. Звання Героя Радянського Союзу, до якого він кілька разів представлявся, так і не було йому присвоєно [12]. І таких воїнів була більшість, саме вони лише за 5 днів на Букринському плацдармі (частини 40-ї армії) відбили 259 контратак ворожої піхоти й танків. На ділянці тільки двох з’єднань авіація противника протягом цих днів здійснила 3 тис. літако-вильотів [13].
Говорячи про героїзм наших воїнів при форсуванні Дніпра, слід згадати і парти-занів, які допомагали військам у захопленні й утриманні переправ через Десну, Дніпро, Прип’ять. А це 11 партизанських з’єднань (близько 17 тис. осіб). В районі Лютежа діяв 1-й Бородянський партизанський загін на чолі з В. Данилюком, 1-й Димерський пар-тизанський загін (командир А. Мошко) та інші. Особливо відзначилося у боях за Київ, Київське партизанське з’єднання під командуванням Івана Хитриченка. В цьому році йому б виповнилося 100 років. Ім’я цієї людини “стараннями” І. Чепурного було викреслене з історії партизанського руху, а останній приписав собі подвиги І. Хитри-ченка. А досить сказати, що тільки на початок жовтня 1943 року, коли бої за Дніпро і Київ були у розпалі, партизанське з’єднання нараховувало 244 командири та 2602 бійця. З’єднання за час своєї діяльності знищило 5166 солдатів і 67 офіцерів ворога, пустило під укіс 52 ворожих ешелони, підірвали 97 мостів і т.д. [14]. То хіба цей герой, який так за життя і не отримав звання Героя Радянського Союзу, до якого був представлений, не заслужив, щоб на його честь, в рік 60-річчя битви за Дніпро і Київ була б названа його ім’ям хоча б одна київська вулиця. Тільки дочка легендарного партизана та колишній директор Київської школи № 13 ім. І. Хитриченка, Л.І. Хитри-ченко-Боліла створила там музей про нього. Ми всі у великому боргу перед пам’яттю цієї людини і повинні зробити все можливе, щоб увіковічити його подвиги у боротьбі з фашизмом за нашу свободу.
Це відносно героїзму наших солдатів і партизанів. Стосовно ж трагедіі, то її витоки були в першу чергу в тому, що такі колосальні втрати за Букринський плацдарм (називають фахівці і цифру понад 300 тис. загиблих) пояснюються окрім згаданих причин, ще й тим, що Жуков та Ватутін виступили проти пропозиції командувача Центральним фронтом К.Рокоссовського наступати на Київ із тих плацдармів, які захопили його війська ще у вересні 1943р. в районі с. Нові Петрівці, Лютежа, Вишго-рода та ін. Тут 21 вересня 13-а армія цього фронту (командувач – генерал М. Пухов) захопила плацдарм у межиріччі Дніпра і Прип’яті. Його було розширено по лінії фронту до 30 км, а в глибину до 35 км. У ніч на 28 вересня частини 60-ї армії (команду-вач – генерал І. Черняхівський) вдало форсу-вали Дніпро і закріпилися на ділянці від Ясногородки до гирла р. Тетерів. На 30 вересня у ворога було відвойовано плац-дарм по фронту до 20 і вглиб до 15 км. З цих та деяких інших плацдармів і пропонував К. Рокоссовський наступати на Київ, але ж не забуваємо – представником Ставки, Заступником Верховного Головнокоманду-вача у військах Ватутіна і Конєва був сам Жуков, який вважав себе вище Наполеона і аж ніяк не хотів поступатися лаврами полководця перед Рокоссовським. А те, що при цьому даремно загинуло сотні тисяч солдатів Жукова ніколи не хвилювало. Тільки за Берлін він умудрився, за один день 16 квітня 1945р., загубити понад 100 тис. наших воїнів під час штурму Зеєловських висот [15].
Але важкі бої в районі Букрина змусили командування, з урахування їх безперспек-тивності, все-таки повернутися до плану Рокоссовського. Але якою ціною. Німці ж змогли укріпитися і в районі північних плацдармів. До того ж, протягом всього жовтня наші війська постійно атакували противника з цих плацдармів, зокрема з Вишгородського 167-а та 232-а стрілецькі дивізії і 180-а стрілецька дивізія з плац-дарму в районі с. Нові Петрівці. Нагадаємо, що окрім цього ще 26 вересня 240-а дивізія захопила плацдарм в районі с. Лютіж. Внаслідок запеклих боїв 29 вересня ці плацдарми злилися в один до 8 км по фронту і до 1 км вглиб. Потім їх значно розширили. Отже, якби саме з цих плац-дармів почався у вересні і на початку жовтня наступ на Київ, то його б можна було захопити набагато раніше, а головне не ціною таких великих втрат. Коли ж наші війська почали наступ на Київ уже з цих плацдармів (перегрупування наших військ з Букринського плацдарму почалося в ніч на 25 жовтня), то не зовсім буде правильно вважати, що для німців це було несподі-ванкою. Адже, наголошуємо, протягом всього жовтня значні військові сили наших військ постійно атакували німців із цих плацдармів з відволікаючою метою. І ворог теж тримав тут значні сили, хоча і менші ніж в районі Букрина. В історію цей наступ на Київ з Лютізького плацдарму офіційно увійшов під назвою – Київська наступальна операція (3-13 листопада 1943 р.). Основ-ний удар наносила 38-а армія під команду-ванням генерала К.С. Москаленка, яку було знову-таки значно поповнено за рахунок сумнозвісної діяльності польових військ-коматів. Ця армія наносила головний удар силами 52-го стрілецького корпусу у на-прямку: дитячий санаторій – Пуща-Водиця – Сирець – Солом’янка з метою увійти в Київ з заходу. Ці сили підтримували дві танкові бригади 5-го гвардійського танкового кор-пусу. 60-а армія наступала вздовж західного берега р. Ірпінь і прикривала правий фланг 38-ї армії.
А в цей час на залитому кров’ю наших воїнів Букринському плацдармі, зокрема,1-2 листопада 40-а і 27 армії знову розпочали бої з метою скувати наявні ворожі сили. Звичайно, воїни цих армій виконували роль смертників, розраховуючись своїм життям за помилки командування 1-го Українського фронту (з 20 жовтня 1943 р.) на чолі з М. Ватутіним. З листопада після сильної артпідготовки з Лютежа наші війська пере-йшли у наступ і прорвали оборону ворога. Уже наприкінці дня була захоплена Пуща-Водиця. 4 листопада було введено в дію 3-у гвардійську танкову армію. Під ранок танки увійшли в район Святошина. 5-го листопада з рубежу Святошина було введено в бій 1-й гвардійський кавалерійський корпус і 1-у Чехословацьку окрему бригаду на чолі з полковником Л. Свободою. В ніч на 6 листопада танки 5-го гвардійського тан-кового корпусу прорвалися до центру міста. На борту одного з танків був командир взводу розвідки батальйону старшина Н. Шолуденко, який добре знав Київ, і розвідник Г. Івановський. Біля заводу “Більшовик” в цей танк влучив ворожий снаряд і Никифор Шолуденко загинув смертю героя, Героєм Радянського Союзу він став посмертно. А вся танкова колона досягла Хрещатика і над будинком обкому встановила Червоний прапор. О 4 годині ранку 6 листопада силами 51-го, 50-го стрі-лецького корпусів і 1-ї Чехословацької окре-мої бригади місто було повністю визволено. Командування досягло мети визволити Київ до річниці Жовтневої революції, що було заплановано Ставкою. І знову таки, за цю символічну дату часто без належної підго-товки гнав Ватутін і його оточення війська в бій. Після оволодіння 12 листопада Жито-миром радянські війська змушені були зупинити просування вперед і перейти до оборони. Бо поспішність наступу на Київ дала можливість ворогу сконцентрувати необхідні сили для контрнаступу. Для Жукова і Ватутіна це було повною несподі-ванкою. Ці події лягли в основу Київської оборонної операції (13 листопада – 23 грудня 1943 р.). Завдяки винятковому героїзму наших воїнів ворог був все ж розбитий і зазнав значних втрат 90059 вбитими, пораненими, пропалими безвісти. Але втрати радянських військ в ході цієї операції, причому за неповними даними, становили теж не мало – 87473, з них без-поворотні -26443 чоловіка. Тільки в боях за Житомир наші війська втратили кілька тисяч, з них близько 800 киян [16]. Всі ці події значною мірою пояснюються тим, що наша розвідка не змогла своєчасно виявити передислокацію ворожих частин із заходу під Бердичів. В їх складі було 8 танкових і моторизованих, у тому числі і дивізії СС. Фельдмаршал Манштейн застосував тут раптову нічну атаку з прожекторами, зави-ванням сирен і т.д. В результаті німці ледве-ледве не захопили Київ, а 19-го листопада їм вдалося знову повернути Житомир. Сталін, який в цей час був на Тегеранській конференції, наказав К. Рокоссовському залишити свій Білоруський фронт, який щойно визволив Гомель, і виїхати до Ватутіна в якості представника Ставки, щоб виправити ситуацію. І саме Рокоссовський, а не Ватутін чи Жуков, розробив план контрудару, що зупинив ворога.
І все таки, вирішальним фактором, який зумовив переможне завершення битви за Дніпро і визволення Києва, був винятковий героїзм і самопожертвування наших воїнів, 17,5 тисяч яких зі складу 1-го Українського фронту нагороджено орденами і медалями, а 668 отримали звання Героя Радянського Союзу. Серед них 32 киянина. Тільки серед героїв Радянського Союзу, удостоєних цього звання за визволення Києва, були представники 30 національностей [17]. Про бої за Київ нині нагадує братська могила воїнів І-ї Чехословацької окремої бригади. Місце останнього притулку польських воїнів, які теж загинули в боях за Київ – Братське кладовище Війська Польського в Дарниці. І таких братських могил, особливо росіян і українців дуже і дуже багато. І прикро, що пошукові роботи по встанов-ленню невідомих імен воїнів, які загинули за Київщину, на державному рівні фактично не ведуться. Прикро і те, що серед Героїв Радянського Союзу, які отримали це високе звання за форсування Дніпра чогось солдати – головні подвижники перемоги представлені слабо (з загальної кількості 2438 – 47 генералів, 1123 офіцери і тільки 1268 сержантів і солдатів) [18]. Адже саме ці 47 генералів – Героїв Радянського Союзу і не отримавших цього звання – утопили в Дніпрі десятки тисяч воїнів із-за невмілого і злочинного командування. Досить вказати, що нині за офіційними даними в боях за Київ і Дніпро в цілому загинуло 417 тис., а за іншими даними – понад 1 млн. осіб [19]. У цьому зв’язку звернімося і до такого видання, як “Россия и СССР в войнах ХХ века. Потери Вооруженных Сил”. Статисти-ческое исследование. Ця книга під редак-цією генерала Г.Ф. Кривошеєва дотримує-ться явно застарілих, занижених даних про наші військові втрати. Стосовно ж битви за Дніпро, то в книзі не видно скільки ж втратив саме Воронезький, а з 20 жовтня 1943 р. – 1-й Український фронт в цій битві, особливо в боях на Букринському плац-дармі. Взагалі, період з початку вересня і до кінця жовтня 1943 р., коли війська фронту зазнали колосальних втрат, у цьому виданні відсутній. Зате є дані про безповоротні втрати цього фронту з 3 по 13 листопада цього року під час Київської стратегічної наступальної операції – 6491 чоловік або 1%. Отак і фальсифікується історія [20]. Тільки під час форсування Дніпра уже не в районі Букрина, а Лютежа трупами радян-ських воїнів, було як греблею перекрито ріку. А коли почалися морози і вода стала замерзати, то саперам прийшлося підривати ці дамби з людських тіл, щоб відновити течію ріки. Такою ціною було оплачено битву за Дніпро і визволення Києва. Слід сказати і те, що після визволення столиці України швидко створювалися похоронні команди з жінок і підлітків на допомогу армійським, дивізійним, полковим похорон-ним командам, які просто не встигали ховати трупи воїнів. Вся земля навколо Києва, навколишні ліси, поля були бук-вально встелені трупами наших солдатів. І ще раз наголошуємо, тільки тоді належним чином ми вшануємо пам’ять полеглих наших воїнів у битві за Дніпро і Київ, коли розшукаємо і встановимо імена всіх невідо-мих воїнів, які нині сплять вічним сном, в основному, у невідомих братських могилах і в районі Букрина, і в київських лісах та полях навколо міста, і на всій Київщині. Чому б на пошукові роботи по встановлен-ню імен невідомих героїв не виділити гроші, окрім держави, адміністрацій міст і районних центрів Київщини, ще й новим багатіям, в тому числі й генералам, чиї дачі нині як отруйні гриби ростуть на місцях, в тому числі і тих, де були кровопролитні бої за Дніпро і Київ. Адже тільки генералів у сучасній армії України 340, а ще є десятки генералів внутрішніх і прикордонних військ. Між іншим, останні зробили собі колективну дачу, окрім персональних, на місцях згаданих боїв – на території колиш-ньої спортивної бази на початку шосе Київ-Мінськ. Міліцейські генерали теж полюб-ляють будувати дачі в цих місцях, зокрема, міністр (нині колишній) МВС України Ю. Смірнов будує собі велику дачу біля того ж шосе (вул. Вишгородська, 86). А прем’єр-міністр України В. Янукович теж зробив своєю резиденцією колишню дачу В. Щербицького біля с. Валки і Нові Петрівці (де теж були надзвичайно крово-пролитні бої). Пам’ятників над братськими могилами наших воїнів в тих місцях не видно і досі. Є такі могили і в лісах Пуща-Водиці. Але не видно над ними нічого, як не видно або майже не видно і самих могил. Натомість знову-таки як гриби ростуть там дачі-палаци нових багатіїв, в тому числі і колишнього міністра МНЧС генерала В. Дурдинця. Це стосується і нових хазяїв колишньої дачі П. Лазаренка на території Пуща-Водицького лісництва з унікальними насадженнями і багатьох інших місць. Тому вважаю, що тільки тоді, коли на цих місцях на братських могилах будуть встановленні мармурові стели або Хрести з іменами загиблих воїнів битва за Дніпро і Київ буде вважатися закінченою.
До цього слід ще додати, що практично на належному рівні не приділяється уваги на рівні Міністерства освіти і науки України, Інституту історії НАН України, редакціями видавництв по об’єктивному відображенню воєнної історії і, зокрема, щодо Великої Вітчизняної війни, в тому числі і битви за Дніпро і Київ, у підруч-никах і посібниках з історії для середньої та вищої школи України. У авторів цих видань повністю різноплановий, хаотичний і поверховий підхід до висвітлення проблеми війни. Причини – недостатній рівень знань і небажання їх набути з цієї проблеми, бо пишуть ці підручники часто люди, які ніколи не займалися проблемами війни і до того ж не працювали в школі. То як вони можуть залучити шкільну та вузівську молодь, наприклад, до встановлення імен невідомих солдатів, шляхом організації пошукових робіт на місцях колишніх боїв. Без вирішення питання справжньої ціни Перемоги, і зокрема в битві за Дніпро і Київ, в тому числі і шляхом її висвітлення у підручниках і посібниках з історії, немож-ливо належним чином вшанувати пам’ять всіх полеглих у війні. Адже тільки киян у роки війни загинуло понад 80 тисяч чоловік [21].
З них тільки за Київ і Київську область віддали своє життя понад 40 тисяч наших земляків [22]. Тому ми, сучасники, повинні зробити все можливе, щоб встановити якомога більше невідомих імен тих, хто віддав найдорожче – своє життя – за наше сучасне і майбутнє.
Джерела
1. Король В.Ю. Битва за Дніпро: героїзм і трагедія // Трибуна. – 1994. – №7-8. – С. 36.
2. Там само.
3. Замлинский В.А., Иваненко И.П., Король В.Е. и др. В битвах за Советскую Украину. – К.,1985. – С.17.
4. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. – Ф.4620. – Оп. 3. – Спр. 243 /б/. – Арк. 25-26.
5. Трибуна. – 1994. – № 7-8. – С. 36.
6. Подвиг на віки: Книга Пам’яті України – місто-герой Київ.І94І-І945. 3агальна наукова редакція академіків В.Ю.Короля і П.П.Панченка.- К., 2000. – С. 137.
7. Король В.Ю.Трагедія військовополонених на окупованій території України в 1941-1944 роках. – К., 2002. – С. 113-114.
8. Король В.Ю. Історія України. – К., 1999. – С. 282.
9. Там само.
10. Король В.Ю. Ціна Перемоги: втрати киян // Трибуна. – 2000. – № 5-6. – С. 36.
11. Киевские Ведомости. – 1999. – 6 мая.
12. Безсмертя. Книга Пам’яті України. 1941-1945. – К., 2000. – С. 280-281.
13. Жмаченко Я., 3аболотный Г. Подвиг командарма. – К.,1978. – С. 52-62.
14. Історія України: Документи. Матеріали / Укладання, коментарі В.Ю. Короля. – К., 2003. – С. 361; Державний архів Київської області. – Ф. 4. – Оп. 1. – Спр. 14. – Арк. 71, 93, 186, 187, 191, 220, 221.
15..Король В. Ціна перемоги: розвінчування міфів // Вітчизна.- 1997. – № 5-6. – С. 112.
16. Трибуна. – 2000.- №5-6. – С.36.
17. Там само.
18. Трибуна. – 1994. – № 7-8. – С. 37.
19. Король В.Ю. Утрати українців у роки Другої світової війни // Вісник КНУ ім. Т. Шевченка. – Історія. – 2001. – № 52. – С. 55.
20. Россия и СССР в войнах ХХ века. Потери Вооруженных Сил. Статистическое исследование. – М., 2001. – С. 291.
21. Трибуна. – 2000.- .№ 3-4. – С. 35.
22. Там само. – .№ 5-6. – С. 36.
Мужність і героїзм наших воїнів – без-сумнівна. Можна назвати командира десан-тників І. Бородавкіна, який був на чолі групи з 16 бійців, що знищила кілька німецьких танків. Командир був представ-лений до звання героя Радянського Союзу. Аналогічного звання був удостоєний і В. Бабій – старший лейтенант, командир батареї 663-го артилерійського полку (47-а армія). Група на чолі з ним (60 бійців) в районі Канева 26 вересня прорвала вороже оточення й доставила все необхідне для продовження наступу полку. Можна назвати і воїнів-українців з 47-ї армії командира 1-го батальйону 722-го полку 206-ї стрілецької дивізії капітана С. Мурзу, підрозділ якого в ході битви за Дніпро першим переправився на правий берег де стримував контратаки ворога. Це і Г. Малинко – артилерист, який у боях на Букринському плацдармі був кілька разів поранений. І навіть після чергового поранення коли його, вважали вбитим та поховали у могилі, а наші солдати його, випадково відкопали. Він після одужання продовжував воювати далі, ще кілька разів був пораненим і знову героїчно бився з ворогом. Звання Героя Радянського Союзу, до якого він кілька разів представлявся, так і не було йому присвоєно [12]. І таких воїнів була більшість, саме вони лише за 5 днів на Букринському плацдармі (частини 40-ї армії) відбили 259 контратак ворожої піхоти й танків. На ділянці тільки двох з’єднань авіація противника протягом цих днів здійснила 3 тис. літако-вильотів [13].
Говорячи про героїзм наших воїнів при форсуванні Дніпра, слід згадати і парти-занів, які допомагали військам у захопленні й утриманні переправ через Десну, Дніпро, Прип’ять. А це 11 партизанських з’єднань (близько 17 тис. осіб). В районі Лютежа діяв 1-й Бородянський партизанський загін на чолі з В. Данилюком, 1-й Димерський пар-тизанський загін (командир А. Мошко) та інші. Особливо відзначилося у боях за Київ, Київське партизанське з’єднання під командуванням Івана Хитриченка. В цьому році йому б виповнилося 100 років. Ім’я цієї людини “стараннями” І. Чепурного було викреслене з історії партизанського руху, а останній приписав собі подвиги І. Хитри-ченка. А досить сказати, що тільки на початок жовтня 1943 року, коли бої за Дніпро і Київ були у розпалі, партизанське з’єднання нараховувало 244 командири та 2602 бійця. З’єднання за час своєї діяльності знищило 5166 солдатів і 67 офіцерів ворога, пустило під укіс 52 ворожих ешелони, підірвали 97 мостів і т.д. [14]. То хіба цей герой, який так за життя і не отримав звання Героя Радянського Союзу, до якого був представлений, не заслужив, щоб на його честь, в рік 60-річчя битви за Дніпро і Київ була б названа його ім’ям хоча б одна київська вулиця. Тільки дочка легендарного партизана та колишній директор Київської школи № 13 ім. І. Хитриченка, Л.І. Хитри-ченко-Боліла створила там музей про нього. Ми всі у великому боргу перед пам’яттю цієї людини і повинні зробити все можливе, щоб увіковічити його подвиги у боротьбі з фашизмом за нашу свободу.
Це відносно героїзму наших солдатів і партизанів. Стосовно ж трагедіі, то її витоки були в першу чергу в тому, що такі колосальні втрати за Букринський плацдарм (називають фахівці і цифру понад 300 тис. загиблих) пояснюються окрім згаданих причин, ще й тим, що Жуков та Ватутін виступили проти пропозиції командувача Центральним фронтом К.Рокоссовського наступати на Київ із тих плацдармів, які захопили його війська ще у вересні 1943р. в районі с. Нові Петрівці, Лютежа, Вишго-рода та ін. Тут 21 вересня 13-а армія цього фронту (командувач – генерал М. Пухов) захопила плацдарм у межиріччі Дніпра і Прип’яті. Його було розширено по лінії фронту до 30 км, а в глибину до 35 км. У ніч на 28 вересня частини 60-ї армії (команду-вач – генерал І. Черняхівський) вдало форсу-вали Дніпро і закріпилися на ділянці від Ясногородки до гирла р. Тетерів. На 30 вересня у ворога було відвойовано плац-дарм по фронту до 20 і вглиб до 15 км. З цих та деяких інших плацдармів і пропонував К. Рокоссовський наступати на Київ, але ж не забуваємо – представником Ставки, Заступником Верховного Головнокоманду-вача у військах Ватутіна і Конєва був сам Жуков, який вважав себе вище Наполеона і аж ніяк не хотів поступатися лаврами полководця перед Рокоссовським. А те, що при цьому даремно загинуло сотні тисяч солдатів Жукова ніколи не хвилювало. Тільки за Берлін він умудрився, за один день 16 квітня 1945р., загубити понад 100 тис. наших воїнів під час штурму Зеєловських висот [15].
Але важкі бої в районі Букрина змусили командування, з урахування їх безперспек-тивності, все-таки повернутися до плану Рокоссовського. Але якою ціною. Німці ж змогли укріпитися і в районі північних плацдармів. До того ж, протягом всього жовтня наші війська постійно атакували противника з цих плацдармів, зокрема з Вишгородського 167-а та 232-а стрілецькі дивізії і 180-а стрілецька дивізія з плац-дарму в районі с. Нові Петрівці. Нагадаємо, що окрім цього ще 26 вересня 240-а дивізія захопила плацдарм в районі с. Лютіж. Внаслідок запеклих боїв 29 вересня ці плацдарми злилися в один до 8 км по фронту і до 1 км вглиб. Потім їх значно розширили. Отже, якби саме з цих плац-дармів почався у вересні і на початку жовтня наступ на Київ, то його б можна було захопити набагато раніше, а головне не ціною таких великих втрат. Коли ж наші війська почали наступ на Київ уже з цих плацдармів (перегрупування наших військ з Букринського плацдарму почалося в ніч на 25 жовтня), то не зовсім буде правильно вважати, що для німців це було несподі-ванкою. Адже, наголошуємо, протягом всього жовтня значні військові сили наших військ постійно атакували німців із цих плацдармів з відволікаючою метою. І ворог теж тримав тут значні сили, хоча і менші ніж в районі Букрина. В історію цей наступ на Київ з Лютізького плацдарму офіційно увійшов під назвою – Київська наступальна операція (3-13 листопада 1943 р.). Основ-ний удар наносила 38-а армія під команду-ванням генерала К.С. Москаленка, яку було знову-таки значно поповнено за рахунок сумнозвісної діяльності польових військ-коматів. Ця армія наносила головний удар силами 52-го стрілецького корпусу у на-прямку: дитячий санаторій – Пуща-Водиця – Сирець – Солом’янка з метою увійти в Київ з заходу. Ці сили підтримували дві танкові бригади 5-го гвардійського танкового кор-пусу. 60-а армія наступала вздовж західного берега р. Ірпінь і прикривала правий фланг 38-ї армії.
А в цей час на залитому кров’ю наших воїнів Букринському плацдармі, зокрема,1-2 листопада 40-а і 27 армії знову розпочали бої з метою скувати наявні ворожі сили. Звичайно, воїни цих армій виконували роль смертників, розраховуючись своїм життям за помилки командування 1-го Українського фронту (з 20 жовтня 1943 р.) на чолі з М. Ватутіним. З листопада після сильної артпідготовки з Лютежа наші війська пере-йшли у наступ і прорвали оборону ворога. Уже наприкінці дня була захоплена Пуща-Водиця. 4 листопада було введено в дію 3-у гвардійську танкову армію. Під ранок танки увійшли в район Святошина. 5-го листопада з рубежу Святошина було введено в бій 1-й гвардійський кавалерійський корпус і 1-у Чехословацьку окрему бригаду на чолі з полковником Л. Свободою. В ніч на 6 листопада танки 5-го гвардійського тан-кового корпусу прорвалися до центру міста. На борту одного з танків був командир взводу розвідки батальйону старшина Н. Шолуденко, який добре знав Київ, і розвідник Г. Івановський. Біля заводу “Більшовик” в цей танк влучив ворожий снаряд і Никифор Шолуденко загинув смертю героя, Героєм Радянського Союзу він став посмертно. А вся танкова колона досягла Хрещатика і над будинком обкому встановила Червоний прапор. О 4 годині ранку 6 листопада силами 51-го, 50-го стрі-лецького корпусів і 1-ї Чехословацької окре-мої бригади місто було повністю визволено. Командування досягло мети визволити Київ до річниці Жовтневої революції, що було заплановано Ставкою. І знову таки, за цю символічну дату часто без належної підго-товки гнав Ватутін і його оточення війська в бій. Після оволодіння 12 листопада Жито-миром радянські війська змушені були зупинити просування вперед і перейти до оборони. Бо поспішність наступу на Київ дала можливість ворогу сконцентрувати необхідні сили для контрнаступу. Для Жукова і Ватутіна це було повною несподі-ванкою. Ці події лягли в основу Київської оборонної операції (13 листопада – 23 грудня 1943 р.). Завдяки винятковому героїзму наших воїнів ворог був все ж розбитий і зазнав значних втрат 90059 вбитими, пораненими, пропалими безвісти. Але втрати радянських військ в ході цієї операції, причому за неповними даними, становили теж не мало – 87473, з них без-поворотні -26443 чоловіка. Тільки в боях за Житомир наші війська втратили кілька тисяч, з них близько 800 киян [16]. Всі ці події значною мірою пояснюються тим, що наша розвідка не змогла своєчасно виявити передислокацію ворожих частин із заходу під Бердичів. В їх складі було 8 танкових і моторизованих, у тому числі і дивізії СС. Фельдмаршал Манштейн застосував тут раптову нічну атаку з прожекторами, зави-ванням сирен і т.д. В результаті німці ледве-ледве не захопили Київ, а 19-го листопада їм вдалося знову повернути Житомир. Сталін, який в цей час був на Тегеранській конференції, наказав К. Рокоссовському залишити свій Білоруський фронт, який щойно визволив Гомель, і виїхати до Ватутіна в якості представника Ставки, щоб виправити ситуацію. І саме Рокоссовський, а не Ватутін чи Жуков, розробив план контрудару, що зупинив ворога.
І все таки, вирішальним фактором, який зумовив переможне завершення битви за Дніпро і визволення Києва, був винятковий героїзм і самопожертвування наших воїнів, 17,5 тисяч яких зі складу 1-го Українського фронту нагороджено орденами і медалями, а 668 отримали звання Героя Радянського Союзу. Серед них 32 киянина. Тільки серед героїв Радянського Союзу, удостоєних цього звання за визволення Києва, були представники 30 національностей [17]. Про бої за Київ нині нагадує братська могила воїнів І-ї Чехословацької окремої бригади. Місце останнього притулку польських воїнів, які теж загинули в боях за Київ – Братське кладовище Війська Польського в Дарниці. І таких братських могил, особливо росіян і українців дуже і дуже багато. І прикро, що пошукові роботи по встанов-ленню невідомих імен воїнів, які загинули за Київщину, на державному рівні фактично не ведуться. Прикро і те, що серед Героїв Радянського Союзу, які отримали це високе звання за форсування Дніпра чогось солдати – головні подвижники перемоги представлені слабо (з загальної кількості 2438 – 47 генералів, 1123 офіцери і тільки 1268 сержантів і солдатів) [18]. Адже саме ці 47 генералів – Героїв Радянського Союзу і не отримавших цього звання – утопили в Дніпрі десятки тисяч воїнів із-за невмілого і злочинного командування. Досить вказати, що нині за офіційними даними в боях за Київ і Дніпро в цілому загинуло 417 тис., а за іншими даними – понад 1 млн. осіб [19]. У цьому зв’язку звернімося і до такого видання, як “Россия и СССР в войнах ХХ века. Потери Вооруженных Сил”. Статисти-ческое исследование. Ця книга під редак-цією генерала Г.Ф. Кривошеєва дотримує-ться явно застарілих, занижених даних про наші військові втрати. Стосовно ж битви за Дніпро, то в книзі не видно скільки ж втратив саме Воронезький, а з 20 жовтня 1943 р. – 1-й Український фронт в цій битві, особливо в боях на Букринському плац-дармі. Взагалі, період з початку вересня і до кінця жовтня 1943 р., коли війська фронту зазнали колосальних втрат, у цьому виданні відсутній. Зате є дані про безповоротні втрати цього фронту з 3 по 13 листопада цього року під час Київської стратегічної наступальної операції – 6491 чоловік або 1%. Отак і фальсифікується історія [20]. Тільки під час форсування Дніпра уже не в районі Букрина, а Лютежа трупами радян-ських воїнів, було як греблею перекрито ріку. А коли почалися морози і вода стала замерзати, то саперам прийшлося підривати ці дамби з людських тіл, щоб відновити течію ріки. Такою ціною було оплачено битву за Дніпро і визволення Києва. Слід сказати і те, що після визволення столиці України швидко створювалися похоронні команди з жінок і підлітків на допомогу армійським, дивізійним, полковим похорон-ним командам, які просто не встигали ховати трупи воїнів. Вся земля навколо Києва, навколишні ліси, поля були бук-вально встелені трупами наших солдатів. І ще раз наголошуємо, тільки тоді належним чином ми вшануємо пам’ять полеглих наших воїнів у битві за Дніпро і Київ, коли розшукаємо і встановимо імена всіх невідо-мих воїнів, які нині сплять вічним сном, в основному, у невідомих братських могилах і в районі Букрина, і в київських лісах та полях навколо міста, і на всій Київщині. Чому б на пошукові роботи по встановлен-ню імен невідомих героїв не виділити гроші, окрім держави, адміністрацій міст і районних центрів Київщини, ще й новим багатіям, в тому числі й генералам, чиї дачі нині як отруйні гриби ростуть на місцях, в тому числі і тих, де були кровопролитні бої за Дніпро і Київ. Адже тільки генералів у сучасній армії України 340, а ще є десятки генералів внутрішніх і прикордонних військ. Між іншим, останні зробили собі колективну дачу, окрім персональних, на місцях згаданих боїв – на території колиш-ньої спортивної бази на початку шосе Київ-Мінськ. Міліцейські генерали теж полюб-ляють будувати дачі в цих місцях, зокрема, міністр (нині колишній) МВС України Ю. Смірнов будує собі велику дачу біля того ж шосе (вул. Вишгородська, 86). А прем’єр-міністр України В. Янукович теж зробив своєю резиденцією колишню дачу В. Щербицького біля с. Валки і Нові Петрівці (де теж були надзвичайно крово-пролитні бої). Пам’ятників над братськими могилами наших воїнів в тих місцях не видно і досі. Є такі могили і в лісах Пуща-Водиці. Але не видно над ними нічого, як не видно або майже не видно і самих могил. Натомість знову-таки як гриби ростуть там дачі-палаци нових багатіїв, в тому числі і колишнього міністра МНЧС генерала В. Дурдинця. Це стосується і нових хазяїв колишньої дачі П. Лазаренка на території Пуща-Водицького лісництва з унікальними насадженнями і багатьох інших місць. Тому вважаю, що тільки тоді, коли на цих місцях на братських могилах будуть встановленні мармурові стели або Хрести з іменами загиблих воїнів битва за Дніпро і Київ буде вважатися закінченою.
До цього слід ще додати, що практично на належному рівні не приділяється уваги на рівні Міністерства освіти і науки України, Інституту історії НАН України, редакціями видавництв по об’єктивному відображенню воєнної історії і, зокрема, щодо Великої Вітчизняної війни, в тому числі і битви за Дніпро і Київ, у підруч-никах і посібниках з історії для середньої та вищої школи України. У авторів цих видань повністю різноплановий, хаотичний і поверховий підхід до висвітлення проблеми війни. Причини – недостатній рівень знань і небажання їх набути з цієї проблеми, бо пишуть ці підручники часто люди, які ніколи не займалися проблемами війни і до того ж не працювали в школі. То як вони можуть залучити шкільну та вузівську молодь, наприклад, до встановлення імен невідомих солдатів, шляхом організації пошукових робіт на місцях колишніх боїв. Без вирішення питання справжньої ціни Перемоги, і зокрема в битві за Дніпро і Київ, в тому числі і шляхом її висвітлення у підручниках і посібниках з історії, немож-ливо належним чином вшанувати пам’ять всіх полеглих у війні. Адже тільки киян у роки війни загинуло понад 80 тисяч чоловік [21].
З них тільки за Київ і Київську область віддали своє життя понад 40 тисяч наших земляків [22]. Тому ми, сучасники, повинні зробити все можливе, щоб встановити якомога більше невідомих імен тих, хто віддав найдорожче – своє життя – за наше сучасне і майбутнє.
Джерела
1. Король В.Ю. Битва за Дніпро: героїзм і трагедія // Трибуна. – 1994. – №7-8. – С. 36.
2. Там само.
3. Замлинский В.А., Иваненко И.П., Король В.Е. и др. В битвах за Советскую Украину. – К.,1985. – С.17.
4. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. – Ф.4620. – Оп. 3. – Спр. 243 /б/. – Арк. 25-26.
5. Трибуна. – 1994. – № 7-8. – С. 36.
6. Подвиг на віки: Книга Пам’яті України – місто-герой Київ.І94І-І945. 3агальна наукова редакція академіків В.Ю.Короля і П.П.Панченка.- К., 2000. – С. 137.
7. Король В.Ю.Трагедія військовополонених на окупованій території України в 1941-1944 роках. – К., 2002. – С. 113-114.
8. Король В.Ю. Історія України. – К., 1999. – С. 282.
9. Там само.
10. Король В.Ю. Ціна Перемоги: втрати киян // Трибуна. – 2000. – № 5-6. – С. 36.
11. Киевские Ведомости. – 1999. – 6 мая.
12. Безсмертя. Книга Пам’яті України. 1941-1945. – К., 2000. – С. 280-281.
13. Жмаченко Я., 3аболотный Г. Подвиг командарма. – К.,1978. – С. 52-62.
14. Історія України: Документи. Матеріали / Укладання, коментарі В.Ю. Короля. – К., 2003. – С. 361; Державний архів Київської області. – Ф. 4. – Оп. 1. – Спр. 14. – Арк. 71, 93, 186, 187, 191, 220, 221.
15..Король В. Ціна перемоги: розвінчування міфів // Вітчизна.- 1997. – № 5-6. – С. 112.
16. Трибуна. – 2000.- №5-6. – С.36.
17. Там само.
18. Трибуна. – 1994. – № 7-8. – С. 37.
19. Король В.Ю. Утрати українців у роки Другої світової війни // Вісник КНУ ім. Т. Шевченка. – Історія. – 2001. – № 52. – С. 55.
20. Россия и СССР в войнах ХХ века. Потери Вооруженных Сил. Статистическое исследование. – М., 2001. – С. 291.
21. Трибуна. – 2000.- .№ 3-4. – С. 35.
22. Там само. – .№ 5-6. – С. 36.
До змісту “Воєнна історія” #5_6 за 2003 рік
Немає коментарів:
Дописати коментар