"... не залишати противнику жодного кілограма хліба, ні літра пального. Колгоспники повинні гнати всю худобу, хліб здавати під збереження державним органам для вивезення його в тилові райони. Все цінне майно, в тому числі кольорові метали, хліб і пальне, яке не може бути вивезено, повинно безумовно знищуватися.
У зайнятих ворогом районах потрібно створювати партизанські загони, кінні та піші, створювати диверсійні групи для боротьби з частинами ворожої армії, для розпалювання партизанської війни скрізь і всюди, для вибуху мостів, доріг, псування телефонного і телеграфного зв'язку, підпалів лісів, складів, обозів " .
Коли під час оборони Києва від німецьких військ, хід бойових дій набув загрозливого для позицій радянських військ характер, інженерне управління (начальник - полковник Голдович) радянської 37-ї армії (командувач - генерал Андрій Власов) і підрозділи військ НКДБ розгорнули широкомасштабні роботи з мінування Києва.Вибухівка була закладена під всі електростанції, водопровідну систему, каналізаційний колектор, об'єкти залізничного транспорту, зв'язку (поштамт, телеграф, АТС), мости через Дніпро і підступи до них, всі важливі адміністративні будівлі: Раднарком (нині - вулиця Грушевського, 12), Верховна Рада, ЦК КП / б / У (нині - вулиця Десятинна, 2), штаб КОВО (вулиця Банківська, 11), НКДБ (Володимирська, 33). 
А також Успенський собор, оперний театр, музей Леніна (нині - Будинок учителя), окремі великі житлові будинки. Софійський собор врятував директор Софійського заповідника Олекса Повстенко, відповівши мінерам, які приїхали підривати "підвали Софії", що таких не існує.19 вересня підрозділи НКДБ підірвали металеві ферми обох залізничних і автогужового (імені Євгенії Бош) мостів через Дніпро, підпалили дерев'яний Наводницький міст, поруч з яким тоді вже стирчали з води бики недобудованого майбутнього моста імені Патона. Не всі червоноармійці навіть встигли перейти на лівий берег, деякі загинули під час вибухів. У той же день передові підрозділи німецької шостий армії увійшли до Києва, де з-за безвладдя почалися масові грабежі.20 вересня була підірвана підпірна стіна оглядового майданчика Верхньої Лаври. При цьому загинули німецькі офіцери - командувач артилерією і начальник штабу. Знаючи про мінування і прислухавшись до чуток про те, що як тільки включать електрику, все місто вибухне, німецькі сапери почали розміновувати ті об'єкти, про які дізналися від власної агентури і від населення. З будівлі Оперного театру на Володимирській вилучили тротил вагою до 1 тонни; такі ж міни витягли з будівель: Держбанку (Інститутська, 9), ЦК КП (б) У (Михайлівська пл.), НКДБ (Володимирська, 33) і ряду великих житлових будинків. Витягнувши з будівлі музею Леніна до 3 тонн тринітротолуолу разом з радіокерованими пристроями, німці виставили свою здобич на публічний огляд на тротуарі, іронізуючи з приводу підступності більшовиків (яких німці називали "жідобільшовіками"), які замінували навіть власну святиню.
А також Успенський собор, оперний театр, музей Леніна (нині - Будинок учителя), окремі великі житлові будинки. Софійський собор врятував директор Софійського заповідника Олекса Повстенко, відповівши мінерам, які приїхали підривати "підвали Софії", що таких не існує.19 вересня підрозділи НКДБ підірвали металеві ферми обох залізничних і автогужового (імені Євгенії Бош) мостів через Дніпро, підпалили дерев'яний Наводницький міст, поруч з яким тоді вже стирчали з води бики недобудованого майбутнього моста імені Патона. Не всі червоноармійці навіть встигли перейти на лівий берег, деякі загинули під час вибухів. У той же день передові підрозділи німецької шостий армії увійшли до Києва, де з-за безвладдя почалися масові грабежі.20 вересня була підірвана підпірна стіна оглядового майданчика Верхньої Лаври. При цьому загинули німецькі офіцери - командувач артилерією і начальник штабу. Знаючи про мінування і прислухавшись до чуток про те, що як тільки включать електрику, все місто вибухне, німецькі сапери почали розміновувати ті об'єкти, про які дізналися від власної агентури і від населення. З будівлі Оперного театру на Володимирській вилучили тротил вагою до 1 тонни; такі ж міни витягли з будівель: Держбанку (Інститутська, 9), ЦК КП (б) У (Михайлівська пл.), НКДБ (Володимирська, 33) і ряду великих житлових будинків. Витягнувши з будівлі музею Леніна до 3 тонн тринітротолуолу разом з радіокерованими пристроями, німці виставили свою здобич на публічний огляд на тротуарі, іронізуючи з приводу підступності більшовиків (яких німці називали "жідобільшовіками"), які замінували навіть власну святиню.
24 вересня в другій половині дня стався потужний вибух в приміщенні магазину "Дитячий світ" на розі Хрещатика і Прорізної, 28/2, куди населення, за наказом окупаційної влади, здавало радіоприймачі. Від детонації спрацювали вибухові пристрої в сусідніх будинках, зокрема, в готелі "Спартак" (Хрещатик, 30/1). Почалася катастрофічна пожежа на головній вулиці Києва - перекриття і перегородки в більшості будинків були дерев'яними, в сараях і підвалах зберігалися дрова і вугілля, на кухнях - запаси гасу. На верхніх поверхах і горищах будинків було заготовлено безліч ящиків боєприпасів і протитанкових пляшок з горючою сумішшю, бо радянське військове командування збиралося битися в Києві за кожну вулицю, для чого все місто було перекопане ровами і забудоване барикадами. Ці ящики гупали з тяжким характерним вибухом-зітханням, обливаючи сусідні будівлі потоками вогню. Саперно-інженерний професіоналізм радянських підрозділів НКДБ, які мінували Київ перед відступом військ, був дуже високий. При закладці мін враховувався рельєф і напрям вітру. За всіма розрахунками, пожежа, що почалася повинна була охопити більшу частину міста, і практично повністю знищити центр Києва. Підпали окремих будівель у Києві здійснювали члени комуністичного підпілля, а також диверсійні групи НКДБ, які буквально заполонили місто.
Стояла суха пора. Пожежі не було чим гасити. Так як водопровідна станція була при відступі більшовиками підірвана і водопровід не діяв, то гасити пожежі було нічим, тому скоро весь Хрещатик перетворився в бурхливе море вогню. Через день з Німеччини були доставлені по повітрю довгі шланги, і з'явилася можливість гасити водою, що накачувалась прямо з Дніпра. Німці поставили на набережній свої пожежні машини (київські були викрадені Червоною Армією), проклали шланги через Піонерський парк, качали воду з Дніпра. Але всюдисущі диверсанти різали і ці шланги в заростях паркуПрофесор Ф.П. Богатирчук:
Залишені більшовиками люди, стали прорізати шланги, перешкоджаючи подачі води. Кількох таких комсомольців, у яких на підошвах черевиків були спеціальні цвяхи, якими вони наступали на шланги, проколюючи їх, - німці розстріляли і їх трупи залишили лежати на місці злочину. Але це допомагало мало, проколювання тривали.
Німці зробили всі доступні засоби для порятунку міста, вони попереджали населення через радіорупор і виділили спеціальні команди, які побігли по домівках всього центру Києва, переконуючи жителів виходити на вулицю, евакуюючи дітей і хворих. Багато вмовляти не доводилося. Жителі - хто встиг схопити вузол, а хто в чому стояв - бігли в парки над Дніпром, на Володимирську гірку, на бульвар Шевченка, на стадіон. Було багато загиблих, обгорілих і поранених. Німці оточили весь центр міста. Пожежа розширювалася: горіли вже і паралельні Пушкінська і Мерінга, поперечні вулиці Прорізна, Інститутська, Карла Маркса, Фрідріха Енгельса, Пасаж. Було враження, що вибухає все місто.
Для запобігання поширенню пожеж німці застосували руйнівний, але ефективний метод боротьби - зустрічний підрив будинків, що знаходились поряд з тими, які горіли. Про контрподриви німецьких саперних частин відомо зі звіту XXIX-го армійського корпусу за період з 20 по 30.9.1941:
"Так як пожежа, що почалася недавно у пункту збору трофейного майна, поширювалася все далі, вона стала загрожувати і готелю настільки, що штаб корпусу перемістився в колишній командний пункт на вулицю 25-го жовтня. Вранці 26.9 (близько 4-30) цю штаб-квартиру також довелося звільнити, так як пожежа поширилася ще більше. Не дивлячись на численні підриви, вироблені нашими саперами, поширення пожежі не вдалося зупинити, до того ж водокачка може бути запущена тільки в найближчі дні. Щоб взяти пожежу під контроль, наказано провести і масовані підриви по периметру всієї площі пожежі" (25.9.1941).Після кількох відчайдушних днів боротьби з пожежею німці припинили опір, вийшли з цього пекла, в якому, здається, вже не залишалося нічого живого, і тільки спостерігали пожежу з відстані. Німці навіть не могли дістати тіла своїх загиблих товаришів і киян, вони згорали дотла. Палало так, що розпечене повітря носило над пасажем покрівельне залізо як осіннє листя. На початку вулиці Архітектора Городецького тротуар перетворився на дивну мозаїку: в розтопленому асфальті застигло бите вітринне скло, а кора на стовбурах липок з тієї сторони, яка повернута до фасадів, після війни залишалася загорнутою всередину. Скільки там загинуло киян, ніхто і ніколи вже не дізнається ...
Над жахливим багаттям, яким став центр Києва, утворилися потужні повітряні потоки, в яких, як у трубі, високо злітали палаючі тріски, папір, головешки, падаючи то на Бессарабку, то на Печерськ. Тому на всі дахи піднялися німці, поліцейські, двірники, добровольці, засипали падаючі зверху головешки піском, затоптували вугілля. Погорільці ночували в протиповітряних щілинах, в кущах бульварів і парків.
Місто наскрізь просочилося гаром; ночами воно було залите червоним світлом, і ця заграва, як потім говорили, було видно за сотні кілометрів і служила орієнтиром для літаків. Вибухи закінчилися 29 вересня. Основна пожежа тривала два тижні, і два тижні навколо центру стояло оточення з автоматників.Наслідки вибухів і пожеж були жахливими: історичного центру Києва, що складав славу міста, більше не існувало21 жовтня 1941 року газета «Українське слово» писала:
«Перший вибух хмарою диму затьмарив ясний день. Полум'я охопило крамницю "Дитячий світ», яка знаходилася на розі Прорізної та Хрещатика. З цього все і почалося. Вибух слідував за вибухом. Пожежа поширювалася уверх по Прорізній вулиці і перекинулася на обидва боки Хрещатика. Вночі кияни спостерігали велику криваву заграву яка постійно розросталася. Більшовики зруйнували водогін. Загасити пожежу було неможливо. У той час вогонь був господарем - він жер і знищував будинок за будинком. Згоріли 5 кращих кінотеатрів, Театр юного глядача, театр КОВО, радіотеатр, консерваторія та музична школа, Центральний поштамт, будинок міськради, 2 найбільших універмаги, 5 кращих ресторанів і кафе, цирк, міський ломбард, 5 найбільших готелів («Континенталь», «Савой», «Гранд-готель» та інші), Центральна міська залізнична станція (квиткові каси), Будинок архітектора і вчених, 2 пасажі, друкарня, 8-а взуттєва фабрика, середня школа, понад 100 найкращих магазинів. Знищено багато бібліотек, цікавих документів, цінних речей. Наприклад, в Київській консерваторії згорів великий орган і біля 200 роялів та піаніно. Навіть важко собі уявити і підрахувати розміри цього нечуваного злочину совєтів!»Страшні картини більшовицьких вогненно-тротилових місцевих апокаліпсисів слід доповнити моторошною практикою масових розстрілів політв'язнів у тюрмах перед відступом. Тільки на Західній Україні протягом кінця червня - початку липня 1941 року було страчено близько 24 тисяч чоловік. Як завжди, радянська пропаганда потім намагалася "повісити" всі ці злочини на німців.
У Києві німці відкрили підвали в будівлі управління НКВД (нині Жовтневий палац), які були вщерть заповнені закривавленими трупами. НКВДисти також скидали тіла своїх жертв в наспіх вириту поруч яму, ледь присипану землею. Німецька влада оголосила, щоб люди приходили впізнавати тіла - багато киян знайшли там своїх рідних, розстріляних радянськими катами. Всього в підвалах і в ямі на подвір'ї управління НКВС виявили близько 800 трупів. Також було виявлено кілька десятків тіл зі слідами розстрілу в Лук'янівській в'язниці.Ті кияни, хто пережив окупацію і бачив все на власні очі, прикусили язики і мовчали, знаючи чим може закінчитися критика офіційної правди. Тому радянська пропаганда не боялася перегнути палицю. Так, в 1953 році «Вечірній Київ» писав, що Ланцюговий міст підірвали німці ... в 1941 році! Перед собою??Але нові «кияни» вірили...Сьогодні згадані не рядові події розслідуються і аналізуються винятково любителями, а історична наука, як і раніше користується напіврелігійними радянськими догмами і штампами. На жаль, діюча в Україні влада відкрито взяла курс на увічнення радянських міфів, а історики і журналісти як завжди взяли під козирок, перетворившись із дослідників в зберігачів догм. Тому на сторінках газет і на екранах ЗМІ ніхто не віддасть данину пам'яті киянам, які загинули у вересні 1941 року від рук більшовиків, зате нас очікує чергове обов'язкове колінопреклоніння влади перед неіснуючими жертвами міфічного розстрілу в Бабиному Яру і змагання телеканалів і інтернет-сайтів в вигадуванні кількості жертв.
Юрій Когут
Немає коментарів:
Дописати коментар