ЖРЕЦЬ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕЇ

1. Найбільше гнітять того, хто найменше вимагає.

2. Нація, яка хоче панувати, повинна мати і панську психіку народу-володаря.

3. «Фанатизм» і «примус», а не ніжність, сповняють основну функцію в суспільнім житті і їх місце не може лишитися незайнятим.

4. Українство, коли хоче перемогти, мусить усвідомити собі, що його ідея повинна бути яскравою, себто виключати всяку іншу, основуватися не на частиннім, але повнім запереченні чужої.

5. Кожна нація має свій власний закон, свою власну правду і повинна лише їм коритися

6. Націоналізм – це бунт проти особистого й гуртового егоїзмів. 

7. Ідеалом нації є – експансія, організованість, власновладство.

8. В стремлінні нації до розросту грає роль не її чисельна сила в цей момент, ні географічне положення, лиш той суб’єктивний момент, зо зветься волею до розросту.

9. Українська нація занадто зрослася із західноєвропейською культурою, щоби з легким серцем кинутися в обійми напівазійської деспотії.

10. Мусимо нести відважно свою віру, не схиляючи чола ні перед чужим, ні перед власними «маловірами».

Дмитро Донцов (1883 — 1973) — одна з найбільш харизматичних і водночас найбільш одіозних постатей української інтелектуальної історії ХХ століття.

Користуючись його власним визначенням (зі статті про Мазепу, вміщеній у цьому виданні), Донцов належав до того типу великих людей, «яким і по смерті не дають спокою. Їхнє ім’я ще довго є червоним прапором для одних, для инших тим, чим є червона хустка для бика».

Ім’я самого Донцова і справді стало прапором покоління (навіть не одного, а одразу кількох поколінь борців за самостійну Українську Державу 1920 — 1950-х років, як перед тим ім’я Франка — для генерації «Молодої України»), та водночас і досі не припиняє дратувати тих, у кого саме лише слово «націоналізм» викликає конвульсивні напади неконтрольованої люті.

Що ж до автора «Підстав нашої політики» (1921 р.), «Націоналізму» (1926 р.) та «Духу нашої давнини» (1944 р.) (і ще десятків капітальних книжок та сотень резонансних публікацій у пресі) і справді не можна залишатися байдужим; його непересічну, яскраво неповторну особистість люблять або ненавидять, його глибокі, не раз революційні, ідеї беззастережно поділяють або рішуче відкидають. Ревний прихильник радикальної дихотомічної логіки «або — або», він став авторитетним Учителем нації — володарем дум кількох генерацій — та ненастанним провокатором-збурювачем суспільного спокою, суб’єктом національної самокритики та водночас об’єктом нещадної (і не завжди справедливої) критики. Діапазон оцінок його неординарної постаті й багатогранної спадщини охоплює діаметрально протилежні крайнощі: від «апостол національної ідеї» до «український фашист», від «духовний спадкоємець Шевченка» до «необільшовик», від «провісник нової України» — до «релікт тоталітарного мислення»...

Віртуозний, пристрасний, світоглядний публіцист та самостійний політичний мислитель, невтомний генератор сенсів, творець оригінальних образів і концепцій, — він зачаровує наступальною енергетикою своїх текстів, заворожує колосальною гравітаційною сугестивною силою. Публіцистичне слово Донцова має не просто публічно-риторичну, а магічну, містичну природу. Він не просто переконує читача, — він його завойовує, щоб звільнити, бере в полон, щоб визволити, підкоряє собі, щоб переродити й оновити його душу. У його рядках палахкотить вулканічний вогонь національної пристрасті та кристалізуються алмази національної рефлексії. Чуття і розум тут злютовані в одну неподільну цілість інтелектуально-емоційного само- і світоосягання під спільним знаменником — під знаком ідеї Нації.

Нащадок козацького роду (за легендою, один із його ймовірних предків, козацький полковник Федір Донець, був першим колонізатором Слобожанщини); уродженець провінційного Мелітополя, загубленого серед таврійського степу, випаленого південним сонцем і понівеченого російською колонізаційною політикою; талановитий студент спершу Петербурзького, а потім Віденського й Львівського університетів, наполегливий не стільки в освіті, скільки в самоосвіті; доктор права і заразом активний політичний діяч (зокрема, перший голова Союзу Визволення України, директор Української Телеграфічної Агенції при уряді гетьмана Павла Скоропадського, співзасновник Партії хліборобів-демократів та ін.); досвідчений журналіст та редактор багатьох періодичних видань (насамперед «Заграви» та знаменитого «Вістника», спадкоємця давнішого «ЛНВ» за редакцією М. Грушевського та І. Франка), — він швидко позбувся наївних та, як виявилось, шкідливих соціал-демократичних ілюзій і майже від самого початку своєї інтелектуальної біографії виробив чітку ідеологічну позицію, відому сьогодні під назвою інтегрального (чи, іншими словами, чинного, вольового) націоналізму.

Стислу формулу цієї ідеологічної доктрини знаходимо вже у ранній праці Донцова — «Мазепа і мазепинство» (1919 р.): «Неприступність до чужих, ненаціональних ідеологій, оцінка всього з погляду національного українського егоїзму, вирахованість і розвага в політиці і почуття безкомпромісовости — той внутрішний вогонь, що робить із людини маньяка своєї ідеї, готового скоріше згинути тут, зараз, на місці, ніж ступити хоч крок назад — коли пора для дії!»

Гранична щирість, одвертість і виразність цієї позиції, багаторазово підтверджена ідейною послідовністю її речника впродовж наступних періодів його майже 90-літнього життєвого шляху, не могла не імпонувати одним — і не відстрашувати інших. Тож чітко поляризувала (і досі поляризує!) аудиторію за принципом «свій — чужий», «друг — ворог».
Невдовзі після появи праці Д. Донцова «Модерне москвофільство» (1913 р.), лідер російських конституційних демократів («кадетів») Павло Мілюков, виступаючи на засіданні Державної Думи 19 лютого 1914 року, звернувся до колег-парламентарів із таким застереженням: «Тепер, коли українці починають голосно говорити, як це робить (у брошурі «Модерне москвофільство») Донцов і товариші, що всяка надія на Росію є утопія та що лишається шукати рятунку тільки в сепаратизмі, я кажу вам: бійтеся його! ...Донцови будуть числитися не одиницями і не десятками, а сотнями, тисячами, мільйонами!..»

Цьогоріч, коли від часу виходу цієї симптоматичної і багато в чому пророчої праці (ранньої хронологічно та зрілої світоглядно) минає століття, багато хто в українському політикумі, на жаль, і досі плекає примарні і марні надії на те, що буцімто «Росія нам допоможе», тож ми, мовляв, «навіки разом». Тим часом діагноз, що його з нещадною точністю поставив доктор Донцов інтелектуально вторинній та духовно, політично й економічно залежній «малоросійській» псевдоеліті, і досі чинний, тільки що модерне москвофільство виродилося в постмодерне (та суті своєї від того не змінило...).

Донцових же серед «провідників нації» навряд чи побільшало.

А проте сьогодні маємо підстави сподіватися, що тривожний і владний голос цього жерця, речника й мученика національної ідеї, буде почуто — нехай і не всіма, бодай тими, хто спроможний його чути. І (пост)модерному москвофільству здатні будемо протиставити свідоме й войовниче «мазепинство», чи, точніше, донцовський націоналізм — активний, чинний, вольовий.

Ми не маємо, конче усі без винятку, любити Донцова; — як і Мазепу, його любили жінки й поети, а ненавиділи ідеологічні опоненти й політичні шахраї з нібито власного табору. Зрештою, не конче маємо й поділяти всі його погляди. Одначе, — переконаний! — як і мазепинську, так і донцовську національну пристрасть мусимо врешті вивести з рівня інстинкту на рівень рефлексії та перетворити на дієвий націєтворчий чин. А «його (і Мазепи, й Донцова. — Б. Т.) велику любов і велику ненависть маємо засвоїти як лінії політики нації, що знає, може, компроміси розуму, але ніколи — компроміси совісти» («Мазепа і мазепинство»).

Саме таким — безкомпромісним, експресивним, категоричним, радикальним, навіть несамовитим — увійшов Дмитро Донцов в історію національної мислі. Увійшов, щоб залишитись назавжди — і залишитись собою.

У своїй фундаментальній, нині вже класичній, праці «Націоналізм», що стала своєрідним євангелієм та водночас підручником із визвольної боротьби для тих юнаків, які невдовзі стали членами ОУН, а згодом і вояками УПА, Дмитро Донцов афористично стисло постулює незаперечну, на мій погляд, істину: «України, якої прагнемо, ще нема, але ми можемо створити її в нашій душі».

Актуальність цих слів сьогодні — свідчення не стільки передбачливості їхнього автора, скільки нашої неспроможності втілити його заповіти — зробити реальністю «правду прадідів великих».

Тож сьогодні перечитати Донцова для нашого сучасника означає перечитати самого себе: переглянути власну історію, переоцінити власну сучасність, зазирнути у власне майбутнє.