...легендарний Мазепа (продовження)...

У Дорошенка 
Мазепа
 був спочатку ротмістром надвірної корогви, себто командиром гетьманської гвардії, а згодом (десь коло 1674 р.) він, правдоподібно, виконує обов’язки генерального осаула . Він брав участь у війні Дорошенка як союзника Туреччини проти Польщі (похід у Галичину 1672 р.). Хоч він був новою й, мабуть, не зовсім своєю людиною в чигиринських керівних колах (на перешкоді стояла, очевидно, його попередня діяльність, надто пов’язана з Польщею), але роля Мазепи в Чигирині була значно більша, ніж його офіційний службовий стан. Він не був генеральним писарем: сучасна вістка про це, дуже популярна й досі в історичній літературі, була спростована ще самим Дорошенком (справді, генеральним писарем у 1669-1676 рр. був Михайло Вуяхевич-Височинський). Але Дорошенко не міг не оцінити великих здібностей («рострпности й цікавости», як каже Величко) Мазепи і не раз доручав йому важливі дипломатичні місії. Основною віссю зовнішньої політики Дорошенка була спілка з Туреччиною, і це дало нагоду Мазепі набути добре знання турецько-татарського світу, яке стало йому пізніше у великій пригоді. На початку 1673 р. Мазепа їздив послом до Криму. У березні 1674 р. Дорошенко посилає його до Переяслава для переговорів з гетьманом Іваном Самойловичем і московським головнокомандувачем кн. Г. Ромодановським у справі об’єднання Правобережної України з Лівобережжям. Того ж року, у червні, Дорошенко послав Мазепу до Криму й Туреччини, давши йому татарський ескорт і кілька полонених козаків з Лівобережжя, призначених у подарунок ханові й султанським достойникам. Під час цієї подорожі, десь біля р. Інгулу, Мазепа попав у руки запорожців,які були б його вбили, якби не кошовий отаман Іван Сірко, що впізнав Мазепу й врятував його.  Коли Самойлович довідався про це, він зажадав у Сірка видати йому Мазепу. Сірко спочатку відмовив, але під тиском московського уряду змушений був відіслати Мазепу до Батурина (у липні 1674 р.).

Почалася нова й вирішальна доба в житті Мазепи. Хоч він дістався на Лівобережжя мимо своєї волі, але це не було випадкове. Правобічна Україна конала у побойовищах і згарищах Руїни, й новий осередок українського державно-національного життя зростав на Лівобережжі. У творенні лівобережної гетьманської держави найактивнішу участь беруть визначні представники правобережної козацької старшини, які зневірилися в політиці Дорошенка й масою посунули за Дніпро в 1670-х роках. Лизогуби, Кандиби, Гамалії, Ханенки, Кочубеї, Скоропадські, врешті, Дорошенки й багато інших правобережних фамілій поволі здобувають собі керівні місця в економічному та політичному житті Лівобережної України, куди вони принесли свій господарський та адміністративний досвід, прагнення до стабілізації громадського життя й зміцнення української державности, а разом з тим і тугу за українською соборністю. Серед них був і Мазепа, який незабаром висувається на одне з перших місць і в українському уряді, і в його відносинах з Москвою. 
( ДАЛІ БУДЕ )...