Вже понад двісті років історики світу намагаються ідентифікувати вісім річок Скифії, названих «батьком історії» Геродотом у книзі четвертій «Мельпомена» своїх «Історій у дев’яти книгах». Грек називає річки у такому порядку: Істр, Тірас, Гіпаній, Борисфен, Пантікап, Гіпакірій, Герр і Танаід. Дослідники їх ототожнюють відповідно – Дунай, Дністер, Південний Буг, Дніпро. Ще три залишаються досі не ідентифікованими, Танаїдом називають Дон, хоча він не входив до Скифії, а Геродот там не бував. Робилися спроби Гіпаній ототожнити з Кубанню. Серед невстановлених нас найбільш цікавлять Інгул та Інгулець. Хто тільки і коли з «світил науки» – історичної і філологічної – не силкувався розгадати назву двох історичних водних артерій, які входять до десятки найбільших річок України. Але таїна залишається…
«Про це багато писано, але без певних результатів», – зазначав «батько української історії» Михайло Грушевський. Учений виокремлює геродотівський Пантікап. Чи він «був на правому, чи на лівому боці Дніпра (одні бачать у ньому Інгулець, інші Конку», – пише Грушевський. У цьому зв’язку нагадаю – Пантікапеєм називалася одна з грецьких колоній північного чорноморського побережжя Криму, а також Чорне море у часи Геродота – Понт Евксинський або Руське. «Пантікап» з старогрецької означає «риба».
Ще більшу, і теж не з’ясовану плутанину знаходимо у знаменитому «Літопису» Самійла Величка. Він подає «Реєстр річок і прикмет, які лишаються з обох боків річки Дніпра, починаючи від міста Переволочної. Прислано у військову генеральну канцелярію від Полтавського полковника 24 листопада 1697 року». Серед багатьох гідронімів – річок, річищ, озер, заплав, островів називаються Інгул Великий, Інгул Малий, Інгулець, Інгулець Малий, Інгульська притока (вітка), Інгульський острів, Інгульське озеро. 
Чомусь у подальшій науці склалося так, що серед вказаних річок в історії залишилися лиш Інгул та Інгулець, та й ті зберігають у назвах загадку. Офіційно вважається, що колишній Інгул – то Інгул Великий, а Інгулець – Інгул Малий. Однак таке тлумачення суперечить дійсності. Насправді Інгулець значно більший за розмірами від свого побратима – він має протяжність 549 кілометрів, площу басейну 14 817 тисяч квадратних кілометрів. Інгул відповідно 354 і 9890. Малого Інгульця, Інгульського озера з островом сьогодні у природі не існує взагалі: вони зникли у результаті спорудження гідроелектростанцій та від підтоплення шахтними водами.
Та Інгулець має іншу, мало досліджену історію. Початок її знаходимо у «Літопису руському», де річка згадується двічі – за 1190 та 1193 роки у зв’язку з боротьбою київських князів з половцями. Називалася вона дещо інакше, ніж тлумачать пізніші філологи. У них варіантів багато: татарські «ін» – печера та «галь» – річка, або «гуль» – ліс (річка між печер, лісу), тюркське «енгел» – перешкода та згадуваний вже Пантікап. Та всі ці мовні маніпуляції є не що інше, як «підтягування за вуха» народної (у давнину іншої не було) назви до співзвучного слова чужої мови. У «Літопису»… річка має назву ІВЛЯ. 
«Етимологічний словник української мови» дає пояснення слова Івля (іва, івика, івина) – верба козяча, горбина, крушина. Огляньмо береги наших річок – схиляються над водою тонкі гілки чарівні українські верби, 
оспіваної у піснях і легендах. Лозу іви люди споконвіку використовували для виготовлення корзин, верш, обручів для бочок. Традиційними були плетені з лози тини біля хат, кора застосовувалася при дублінні шкір та у медицині. Першими мандрівними збирачами усної народної творчості у наших краях були іноземці, вони дізнавалися про топонімічні назви від місцевих жителів і записували їх у своїй вимові. Наші пізніші дослідники черпали дані з… їхніх записів. Згадаймо Шевченкове – хто нам розповідає нашу історію? Щодо літописної карти з позначенням річки Івлі. Там є й Дніпро, Тясмин, Інгул, Вись.
Зверну увагу на дуже важливу деталь: назви не літописних річок взято у дужки. На карті зображено дві Висі, але визначення Велика і Мала взято у дужки, тобто – цих прикметників у «Літопису…» немає.Однак, не все у тих картах так просто, як здається. Розшукати їх у архівах не дуже вже й важко: було б бажання і можливості. А ось «прочитати» їх без відповідних підготовки і знань – справа надзвичайно складна, чимось схожа на ідентифікацію скіфських річок Геродота. Необхідно врахувати, насамперед кілька важливих обставин: оскільки карти тих часів геодезисти виконували вручну і великих розмірів, масштаби були дуже приблизними, з різницею у кілька десятків кілометрів. Наприклад, оригінал карти Нової Сербії становить 81х178 сантиметрів. Всі назви написані «від руки» різними мовами за тодішнього алфавіту. Найголовніше те, що карти виготовлялися фахівцями воюючих країн і покликані були для своїх давати дійсну інформацію, для супротивника – «дезу». Серед виставлених в інтернеті маємо обидва примірники. Думаю, фальсифікованих більше.На одній з карт, приміром, виготовленої у часи російсько-турецької війни 1768-1774 років, позначений маловідомий дослідникам минулого форт Інгул-город. 
Розташований він на правому березі Малого Інгулу, тобто Інгульця при впадінні до нього безіменної притоки, яку окремі дослідники ототожнюють з річкою Верблюжкою. Так само місто позначене на іншій карті, випущеній у того ж року у німецькому Аусбурзі. А Париж видає карту, де той самий Інгул-город зображений на лівому березі Малого Інгулу вниз за течією, у нього впадає, за усіма ознаками, річка Саксагань. Ще є примірник, де Інгул-город позначено при впадінні в Інгулець річки Зеленої. От і визначай місце розташування «города», якщо відстань від гирла Зеленої до Саксагані складає п’ятдесят кілометрів. А ще певну фальшивість більшості карт, виконаних іноземними геодезистами, підтверджує назва об’єкта у верхів’ї Великого Інгулу. Вони його називають Єлисаветградом (Єлисавет-городом). Насправді такого міста ще не було, воно з’явиться через майже десять років після виготовлення карти. Єдина карта, яка відповідала дійсності, була виготовлена у Росії, вона називає об’єкт фортецею св. Єлисавети: свої знали, про що повідомляли, бо карту готували для користування своїми військами.
Та Інгулець має іншу, мало досліджену історію. Початок її знаходимо у «Літопису руському», де річка згадується двічі – за 1190 та 1193 роки у зв’язку з боротьбою київських князів з половцями. Називалася вона дещо інакше, ніж тлумачать пізніші філологи. У них варіантів багато: татарські «ін» – печера та «галь» – річка, або «гуль» – ліс (річка між печер, лісу), тюркське «енгел» – перешкода та згадуваний вже Пантікап. Та всі ці мовні маніпуляції є не що інше, як «підтягування за вуха» народної (у давнину іншої не було) назви до співзвучного слова чужої мови. У «Літопису»… річка має назву ІВЛЯ. оспіваної у піснях і легендах. Лозу іви люди споконвіку використовували для виготовлення корзин, верш, обручів для бочок. Традиційними були плетені з лози тини біля хат, кора застосовувалася при дублінні шкір та у медицині. Першими мандрівними збирачами усної народної творчості у наших краях були іноземці, вони дізнавалися про топонімічні назви від місцевих жителів і записували їх у своїй вимові. Наші пізніші дослідники черпали дані з… їхніх записів. Згадаймо Шевченкове – хто нам розповідає нашу історію? Щодо літописної карти з позначенням річки Івлі. Там є й Дніпро, Тясмин, Інгул, Вись.Розташований він на правому березі Малого Інгулу, тобто Інгульця при впадінні до нього безіменної притоки, яку окремі дослідники ототожнюють з річкою Верблюжкою. Так само місто позначене на іншій карті, випущеній у того ж року у німецькому Аусбурзі. А Париж видає карту, де той самий Інгул-город зображений на лівому березі Малого Інгулу вниз за течією, у нього впадає, за усіма ознаками, річка Саксагань. Ще є примірник, де Інгул-город позначено при впадінні в Інгулець річки Зеленої. От і визначай місце розташування «города», якщо відстань від гирла Зеленої до Саксагані складає п’ятдесят кілометрів. А ще певну фальшивість більшості карт, виконаних іноземними геодезистами, підтверджує назва об’єкта у верхів’ї Великого Інгулу. Вони його називають Єлисаветградом (Єлисавет-городом). Насправді такого міста ще не було, воно з’явиться через майже десять років після виготовлення карти. Єдина карта, яка відповідала дійсності, була виготовлена у Росії, вона називає об’єкт фортецею св. Єлисавети: свої знали, про що повідомляли, бо карту готували для користування своїми військами.
Усіх дефектів карт не врахувати без детального аналізу. Та й без цього зрозуміло, що згадуваний Інгул-город був розташований зовсім не у верхів’ї Інгулу, а у нижній частині Інгульця, ближче до впадіння його у Дніпро. Там колись розміщувалися історичні землі легендарних уличів, які разом з іншими слов’янськими племенами утворили Київську Русь. Літописці відзначають багато поселень, розташованих у межиріччі Інгульця й Інгулу. Одним з них і був Інгул-город, зображений на картах, про які йде мова. На початку ХХ століття у зв’язку з розвитком добування у селищі залізної руди воно набуло швидкого промислового зростання і перетворилося у індустріальне місто Інгулець. У ньому діє потужний гірничо-збагачувальний комбінат, один з найбільших в Україні. З 1956 року Інгулець – місто, 
у якому проживає понад 62 тисячі населення. У жовтні 2002 року Інгулець, як до того Жовті Води, включено до складу Криворізької агломерації, відстань до Кривого Рогу складає 50 кілометрів.Отже, прихильникам зміни назви обласного центру знову не повезло. Повторювати Златопіль у Кіровограді ними самими було визнано недоцільним – дуже вже різняться історії двох міст. Тепер ось Інгулець. Навряд чи 60 тисяч його населення, та й центру агломерату – Кривого Рогу згодяться невідомо з яких міркувань віддати назву рідного міста сусідам. Тим більше – очікується чергова адміністративно-територіальна реформа, і невідомо, хто ще стане фаворитом і хто кому підпорядкується. Та й чи не занадто у Центральному регіоні України будуть вшановані Інгул та Інгулець: у Кіровоградській області маємо села Інгуло-Кам’янку та Інгульське, у Дніпропетровській, крім міста, село Інгулець, у Херсонській – Інгулець та Інгулівку.
у якому проживає понад 62 тисячі населення. У жовтні 2002 року Інгулець, як до того Жовті Води, включено до складу Криворізької агломерації, відстань до Кривого Рогу складає 50 кілометрів.Отже, прихильникам зміни назви обласного центру знову не повезло. Повторювати Златопіль у Кіровограді ними самими було визнано недоцільним – дуже вже різняться історії двох міст. Тепер ось Інгулець. Навряд чи 60 тисяч його населення, та й центру агломерату – Кривого Рогу згодяться невідомо з яких міркувань віддати назву рідного міста сусідам. Тим більше – очікується чергова адміністративно-територіальна реформа, і невідомо, хто ще стане фаворитом і хто кому підпорядкується. Та й чи не занадто у Центральному регіоні України будуть вшановані Інгул та Інгулець: у Кіровоградській області маємо села Інгуло-Кам’янку та Інгульське, у Дніпропетровській, крім міста, село Інгулець, у Херсонській – Інгулець та Інгулівку.
Юрій Матівос
Немає коментарів:
Дописати коментар