Такий вигляд мав львівський вокзал узимку 1943 року. Фото: архів Центру досліджень визвольного руху
Хтозна, яким шляхом пішла б українська історія, якби 1943-го Роман Шухевич не втік від гестапо. Адже саме він створив Українську повстанську армію такою, якою вона сталаУранці на Різдво 1943 року у львівському управлінні гестапо на Пелчинській (сучасна вулиця Вітовського) задзвонив телефон. Приємний баритон у слухавці чистою німецькою повідомив, що українські офіцери прибули. Йому відповіли: «дякуємо, висилаємо конвой». Коли конвой прибув на місце, там не виявилось невисокого рудоволосого офіцера на прізвище Шухевич. Так був завершений короткий період військового співробітництва між майбутнім лідером українського визвольного руху і гітлерівською армією.
***
У серпні 1941 року батальйони Нахтіґаль і Роланд зняли з фронту, а в жовтні відправили до Франкфурта-на-Одері. Згодом їх долучили до 62-го охоронного полку 210 дивізії Вермахту, і в його складі перекинули на територію Білорусі. Це означало перетворення з бойових частин на поліційні. Обидва батальйони формувалися весною 1941 року як бойові частини, призначені для війни проти радянської армії. Їхнім ініціатором була ОУН (б), яка потребувала власних збройних сил для здобуття державності. Відбивати незалежність слід було у Радянського Союзу, а єдиною силою, яка могла конкурувати з радянською армією, був Вермахт. Тож ОУН (б) не залишалося нічого іншого крім тактичних домовленостей з німцями. 
Усе йшло відносно за планом аж до моменту, коли бійці обох батальйонів довідалися про арешти серед керівництва ОУН (б) у відповідь на проголошення Акта відновлення Української Держави. Реакцією була відмова брати участь у бойових діях аж до звільнення провідників. Німці відповіли зняттям батальйонів з фронту і відправкою в тил.
Після долучення батальйонів до вже згаданого 62-го полку основним їхнім завданням ставала охорона шляхів у трикутнику Могилів – Вітебськ – Лепель та протидія радянським партизанам. А боротьба з партизанами – це завжди каральні акції проти цивільного населення, яке їх підтримує.Командир батальйону Нахтіґаль Роман Шухевич став заступником командира нової частини Євгена Побігущого. Він був не в захваті від нового призначення. Перша причина лежала на поверхні: в порушення домовленості, укладеної під час формування батальйонів Роланд і Нахтіґаль вояків-українців кидали далеко від України. Батальйони створювались як суто фронтові частини, потенційний зародок української армії, а в цій ситуації про боротьбу за незалежність України не йшлося. Треба було великої фантазії, щоб побачити, як боротьба з радянськими партизанами у Білорусі допоможе українцям здобути державність. До того ж, батальйон не був навчений для війни з партизанами, тож йому загрожували великі втрати й мимовільна співучасть в акціях, що могли бути кваліфіковані як воєнні злочини.
Однак альтернатива була не кращою. Нахтіґаль уже виявив непокору командуванню, відмовившись продовжувати службу, доки з-під арешту не визволять провідників ОУН(б), ув’язнених у перші дні липня 1941 року у відповідь на проголошення Акту відновлення української держави. Демарш був виправданий з точки зору політичної мети, але формально давав привід для репресій. Ще один вияв непокори міг закінчитись, щонайменше, масовим ув’язненням, або й стратою кількох сотень підготовлених військових.
Тому Нахтіґаль поїхав до Білорусі. Шухевич міг тішитись хіба що тим, що нова служба давала нагоду вивчити партизанську тактику зблизька. Адже в майбутньому передбачалася власна партизанка – сил на відкритий опір окупантам не було.
У Білорусі Шухевич перебував із квітня до грудня 1942 року. Формально він був заступником командира батальйону, та на нього була покладена значно важливіша за явну таємна функція: він керував мережею ОУН у батальйоні. А до ОУН тут належали практично всі. Завданням Шухевича було зберегти людей і не допустити їхньої співучасті в каральних операціях проти цивільного населення. Формально він мав для цього всі підстави: в однорічному контракті, який підписав кожен вояк Нахтіґалю, було зазначено, що німецька сторона не має права використовувати батальйон для дій, скерованих проти цивільного населення. Це, втім, не зупиняло місцевих окупаційних чиновників із Віртштафтскомандо – органу, що відповідав за стягнення контингенту – в намаганнях підключити українських вояків до грабунку. Шухевичу довелося нагадувати, що батальйон прибув «не грабувати, а воювати».
Щоб не бути втягнутими у війну з місцевими партизанами, Шухевичу довелося проявити дипломатичні здібності. З радянськими партизанами, якими управляли з Москви, годі було домовитися, але існувала ще й місцева партизанка, яка боролася за незалежність Білорусі і пізніше, у 1944 році, перетворилася у Білоруську визвольну армію. З ними і спробував домовитися Шухевич.
За свідченням Богдана Чайківського, якому про це розповів сам Шухевич, одного разу він знайшов війта великого села й повідомив, що хотів би переговорити з керівником місцевого підпілля. Зустріч відбулась: Шухевич повідомив співрозмовникові, що не має наміру витрачати сили на війну з партизанами, і згоден не вести активних дій за умови, що підпілля теж сидітиме тихо. Відтоді на території, де перебував український батальйон, було відносно спокійно.
Непомітно Шухевичу вдалося домогтися того, що підпорядкування батальйону німецькому командуванню стало значною мірою ілюзорним. Українські вояки справно виконували накази, одначе будь-який наказ, спрямований проти мирного населення, наштовхувався на спротив.
Роман Шухевич був у курсі розвитку подій в Україні. Він підтримував контакти з Проводом Організації українських націоналістів, а 1942 року вислав свого підлеглого Костянтина Таланчука на Івано-Франківщину з підпільним завданням. Посланець не повернувся до батальйону, і невдовзі Шухевич послав на українську територію Василя Сидора, згодом командира УПА-Захід, збирати інформацію та оцінювати настрої населення.
Шухевича і його бійців найбільше цікавило, як вибратись із Білорусі й позбутись нагляду німців. Вони планували таємно вийти з розташування, коли в Україні вибухне повстання проти нацистів. Проте до кінця 1942 року повстання так і не почалося, а діяльність Української повстанської армії набрала розмаху тільки наступного року. Щоправда, план і без того кульгав – вимагав чіткої координації, яку було складно організувати, й передбачав тривалий перехід незнайомою, доволі складною територією, на якій діяли радянські партизани, а ставлення населення до українського батальйону було важко передбачити.
Момент істини настав у грудні 1942 року. Було оголошено про остаточне розформування окремої української частини. Офіцерам і солдатам запропонували підписати контракт на загальних засадах. Ситуація прояснилась – вибір був чіткий: або участь у війні за чужі інтереси в ролі «солдатів імперії», або непокора з усіма її наслідками. Батальйон обрав непокору. У відповідь на це частину розформували, в усіх офіцерів забрали особисту зброю й відправили до Львова. Шухевич розумів, що насправді йдеться про арешт.
Вирушили з Білорусі поїздом перед самим Різдвом. Дорогою застрягли в Бахмачі; тут українців застав Святий вечір 1943 року. Попри похідні умови й невеселі перспективи, вирішили відсвяткувати чим Бог послав. Кожен дістав харчі, які заощадив із пайків або отримав у посилці від рідних і близьких. Як неофіційний керівник групи Шухевич узяв на себе функцію розпорядника свята. Після короткої промови та спільної вечері заколядували. Спів почув німецький офіцер-супровідник і прийшов перевірити, що відбувається. Німця запросили до столу; Шухевич розповів йому про українські звичаї, національний рух і його мету. Вдячний за гостинність, німець приніс до столу глечик пуншу й тістечка.
Це знайомство мало наслідки. У Львові всю групу, крім Шухевича, посадили до камер, призначених для засуджених на смерть. Офіцер-супровідник, використавши власні знайомства, подав усне клопотання про розгляд справи. Невідомо, чим завершився цей розгляд, але за кілька місяців німецька адміністрація облишила ідею розстріляти «нахтіґалівців». Офіцерів потребувала створювана дивізія Галичина. Можливо, Шухевич своєю товариськістю врятував життя своїм товаришам.
А сам він тим часом не чекав своєї долі, розуміючи, що в найкращому разі надовго потрапить за ґрати. Часу на розробку плану не було, він мусив користатись будь-якою нагодою. Коли після прибуття до Львова українцям наказали зачекати на вокзалі, Роман вирішив перевірити ситуацію – відпросився у конвойного зателефонувати додому. Насправді ж він зателефонував до гестапо й повідомив офіційним тоном, що українські офіцери вже на місці. У відповідь почув, що за українцями послали конвой.
Далі Шухевич не чекав: швидко обійшов будку й пірнув у привокзальне велелюддя. Втеча вдалася: того самого дня він був у будинку свого друга й колишнього компаньйона по фірмі Фама Богдана Чайківського.
Хтозна, яким шляхом пішла б українська історія далі, якби Шухевич не втік. Адже саме він створив Українську повстанську армію такою, якою вона стала. За його активної участі формувались усі структури українського підпілля. Чи були б вони такими тривкими, якби УПА очолював хтось інший? Хто саме? Історія не знає умовного способу. Але має моменти, коли від дуже малого залежить дуже багато. Ця історія мала ще чимало граней, які описані у біографії Романа Шухевича, виданій Центром визвольного руху.
Олеся Ісаюк — науковий співробітник Центру досліджень визвольного руху, Національного музею-меморіалу Тюрма на Лонцького
Немає коментарів:
Дописати коментар