"..Пектораль - книга життя скіфів ....той ,хто прочитає її - зрозуміє наш степ..."

Пройшли шляхами ураганними,
Звели із попелу життя.
А степ все світиться курганами
Й не дозволяє забуття.

І в незатишному сім світі
Тим на землі щасливий я,
Що в золотому верховітті
Зоря лишилася й моя.

Дев’ять років (1956–1965) Борис провів у кочегарці. Часи були хрущовські й ранні брєжнєвські. На очах покоління Мозолевського («дітей ХХ з’їзду», як його згодом назвуть) відбувалися повалення ідолів і болісне осмислення трагедії, що трапилася з країною за Сталіна. Молодий чоловік шукав відповіді на складні питання, тим паче що обставини цьому сприяли. Часу для усамітнених роздумів у кочегарці вистачало. Прагнення пізнати сенс буття привело його на заочне відділення історико-філософського факультету Київського університету.

1964 року він отримав університетський диплом. Якийсь час працював редактором у видавництві «Наукова думка», але 1968-го за вказівкою з КДБ був звільнений і знову повернувся до кочегарки... Під ковпак спецслужб потрапив через свої вірші, з якими виступав перед різними аудиторіями: у деяких із них виразно звучав сумнів щодо комуністичної доктрини (як-ось у цих, «під Маяковського» писаних, рядках: «Фридрих Энгельс! Какими тропами / Поднимались мы к безднам, срываясь вниз, / Чтоб однажды открылось, что был утопией / Марксом выстраданный коммунизм…»).

«Він у всьому полемічний, він «тремтить» над чистотою своєї правди», – так відгукнувся Іван Дзюба про ранню поезію Бориса Мозолевського з її «грозовим романтизмом». Три перші збірки – «Начало марта» (1963), «Шиповник» (1967), «Зарево» (1971) – цілком складалися з російськомовних віршів. «Мовний переворот» у свідомості, а отже, й у творчості поета стався наприкінці 1960-х: він відкрив у собі Україну. Відтоді болюче «українське питання» не давало митцеві спокою, щу виразно засвідчує його поезія.

На рубежі 1960–1970-х він балансував між волею і неволею – з кочегарки можна було легко потрапити не в чергову наукову експедицію, а в брєжнєвські табори. В етюді «Шлях до себе» Борис Мозолевський згодом напише: «І коли зашморг вже зовсім мав зійтися навколо моєї шиї, збагнув я, що врятувати мене може тільки відкриття світового значення. Так вимріяв і вистраждав я собі свою Товсту Могилу. Зухвальство моє було винагороджене царською пектораллю.Замість Мордви я потрапив до Інституту археології АН УРСР, до якого мене поспішили зарахувати заднім числом».

Товста Могила – це скіфський курган заввишки 9 м, розміщений на території міста Орджонікідзе, просто серед будівель. Тут, на Дніпропетровщині, стародавні поховання вже й раніше відкривали Борисові Мозолевському, як він занотував, «свої таємниці, втілені у найвитонченіших витворах золотарства». Проте найбільша удача прийшла до молодого археолога в червні 1971-го. Історію знахідки в Товстій Могилі він докладно описав у диво-книзі «Скіфський степ», поєднавши можливості щоденника, наукової студії, поетичного слова та психологічного оповідання. Так, тут розкривається й душа самого дослідника: одержима віра й сумніви, навіть відчай (були моменти, коли здавалося, що після грабіжників у кургані майже нічого не залишилося); радісне заціпеніння від дива, яке відкрилось очам, і велика втома; містичні відчуття й несподівана туга, яка повела Мозолевського серед ночі з готелю знову до Товстої Могили, його німа «розмова» із блакитною зіркою, що раптом проблисла крізь дерев’яний щит у підземелля – вперше за дві з гаком тисячі років...

Була, очевидно, якась вища справедливість у тому, що відшукав пектораль саме поет, ведений своєю особливою інтуїцією і одержимою вірою. Неможливо не перейнятися його хвилюванням, читаючи у «Скіфському степу» про мить, коли сталося неймовірне: «Я розчистив один із сагайдачних наборів під стінкою дромосу і, згортаючи густий глиняний чамур, що вкривав долівку, відчув, як пальці щось боляче шкрябнуло (то був «гострий козячий ріг» пекторалі! .). Я побачив, як зблиснуло золото, і якимсь невідомим відчуттям збагнув, що це саме те: річ була велика і явно лежала на своєму первісному місці, не зрушена грабіжниками. На хвилю я заціпенів...». Борис Миколайович покликав колегу (Євгена Черненка) – і вони вдвох «підняли пектораль із долівки, обмили її в копанці, зробленій для стікання води, винесли до світла у вхідну яму і, як діти, почали від радості цілувати. Перед нами була річ справді небачена. Вага пекторалі 1150 грамів, діаметр 30,6 сантиметра...».