Ворог досягнув певного успіху: чимало українців забули тих, хто боровся за нашу національну свободу, а то й гірше – прокляли їх, а ворогів свого народу – возвеличили, оспівали.Але неминуче приходить прозріння, полуда спадає з очей і українці здивовано озираються на колишніх комуністичних кумирів – чекістів, будьонівців, котовці – бачать як кров стікає з їхніх рук. І взнають, ким насправді були їхні кумири і ким були ті, кого вони вбивали та ще й ганьбили…
Чимало зробив у процесі відновлення історичної справедливості Історичний клуб “Холодний Яр”. За сім років діяльності в різних містах і селах України проведено більше ста вечорів пам’яті українських національних героїв, видано 15 книг про козацько-селянські повстання на Східній і Південній Україні… Створено кілька циклів радіопередач, загальна чисельність яких наблизилася вже до двохсот… Створено два документальних фільми…
В газетах та журналах членами Історичного клубу “Холодний Яр” опубліковано сотні статей, які висвітлюють невідомі й маловідомі сторінки Визвольних змагань українського народу. Ці публікації, книги, радіопередачі та фільми мають стати отією ниткою Аріадни, яка виведе наше покоління із мороку невігластва і безпам’ятства на вершину, з якої ми побачимо Велику Україну і її народ, сповнений національної честі та гідності.
Отож ми зібралися вшанувати одного з найдостойніших синів України – Головного отамана Холодного Яру Василя Чучупака та його братів, – і батьків – власне, весь рід Чучупаків, який зі зброєю в руках – і без неї – став на захист нашої Батьківщини, нашого національного буття. Адже Василь, перед тим як закликати односельчан, організував спочатку свою велику родину – братів, дядьків, небіжів, кумів, сватів і, звісно, друзів… За Чучупаками та їхніми найближчими пішли й інші – односельчани з Мельників, сусіди з Головківки, Медведівки, Зам’ятниці, Грушківки, Жаботина, Матвіївки та інших холодноярських сіл…
В газетах та журналах членами Історичного клубу “Холодний Яр” опубліковано сотні статей, які висвітлюють невідомі й маловідомі сторінки Визвольних змагань українського народу. Ці публікації, книги, радіопередачі та фільми мають стати отією ниткою Аріадни, яка виведе наше покоління із мороку невігластва і безпам’ятства на вершину, з якої ми побачимо Велику Україну і її народ, сповнений національної честі та гідності.
Отож ми зібралися вшанувати одного з найдостойніших синів України – Головного отамана Холодного Яру Василя Чучупака та його братів, – і батьків – власне, весь рід Чучупаків, який зі зброєю в руках – і без неї – став на захист нашої Батьківщини, нашого національного буття. Адже Василь, перед тим як закликати односельчан, організував спочатку свою велику родину – братів, дядьків, небіжів, кумів, сватів і, звісно, друзів… За Чучупаками та їхніми найближчими пішли й інші – односельчани з Мельників, сусіди з Головківки, Медведівки, Зам’ятниці, Грушківки, Жаботина, Матвіївки та інших холодноярських сіл…
Що ми знаємо про братів Чучупаків?
Матір’ю їхньою була Оксана, дочка суботівського дяка Сидора Лівицького, а батьком – селянин із Мельників Степан Григорович Чучупак. Обоє батьків були неписьменні. Зате своїм дітям освіту дали. Всього у Степана та Оксани було п’ятеро синів: Петро, Орест, Василь, Олекса і Дем’ян. Орест загинув на фронті Першої світової. Петро, Василь і Олекса повернулися з війни прапорщиками. І знову почали вчителювати… Петро у Києві, Василь у Пляківці, а Олекса в Мельниках. Батькам на господарстві допомагав Дем’ян, наймолодший їхній син, 1902 року народження.
Перший озброєний відділ – для охорони скарбів Мотриного монастиря та рідних Мельників – на прохання ігумені сформував Олекса Чучупак. Нараховував відділ 22 особи. Він, власне, і став першою організаційною клітиною новітньої організації гайдамаків Холодного Яру.
Першою його бойовою акцією була антинімецька: в Зам’ятниці козаки наскочили на економію пана Ярузальського, до якої німці звозили реквізоване у селян зерно, худобу, полотно й інші цінності. Козаки полонили німців та роздали селянам відібрані в них продукти харчування і худобу. А полонених зачинили в підвалах Мотриного монастиря.
Але невдовзі зі Старої Осоти підійшла німецька частина з гарматами і кулеметами та змусила капітулювати відділ самооборони. І розформувала його.
Після цієї поразки мельничани звернулися до Василя, щоб він став їхнім отаманом. Той мусив погодитися, бо часи надходили грізні й кликали всіх, хто не хоче нового поневолення, до зброї. Невдовзі відділ самооборони під командуванням Василя Чучупака переріс у полк гайдамаків Холодного Яру.
Серед місцевого населення, яке майже все було озброєне, Василь Чучупак мав надзвичайний авторитет. Доброю репутацією міг похвалитися і його старший брат Петро, учитель музики, який, повернувшись із Києва, очолив штаб полку гайдамаків.
До речі, разом із Петром приїхала в Мельники його дружина Ганна та дочка Ліда. Саме Ганні доручили брати вишити прапор Холодного Яру. Саме вона переховувала цей прапор в тяжкі для повстанців хвилини…
Матір’ю їхньою була Оксана, дочка суботівського дяка Сидора Лівицького, а батьком – селянин із Мельників Степан Григорович Чучупак. Обоє батьків були неписьменні. Зате своїм дітям освіту дали. Всього у Степана та Оксани було п’ятеро синів: Петро, Орест, Василь, Олекса і Дем’ян. Орест загинув на фронті Першої світової. Петро, Василь і Олекса повернулися з війни прапорщиками. І знову почали вчителювати… Петро у Києві, Василь у Пляківці, а Олекса в Мельниках. Батькам на господарстві допомагав Дем’ян, наймолодший їхній син, 1902 року народження.
Перший озброєний відділ – для охорони скарбів Мотриного монастиря та рідних Мельників – на прохання ігумені сформував Олекса Чучупак. Нараховував відділ 22 особи. Він, власне, і став першою організаційною клітиною новітньої організації гайдамаків Холодного Яру.
Першою його бойовою акцією була антинімецька: в Зам’ятниці козаки наскочили на економію пана Ярузальського, до якої німці звозили реквізоване у селян зерно, худобу, полотно й інші цінності. Козаки полонили німців та роздали селянам відібрані в них продукти харчування і худобу. А полонених зачинили в підвалах Мотриного монастиря.
Але невдовзі зі Старої Осоти підійшла німецька частина з гарматами і кулеметами та змусила капітулювати відділ самооборони. І розформувала його.
Після цієї поразки мельничани звернулися до Василя, щоб він став їхнім отаманом. Той мусив погодитися, бо часи надходили грізні й кликали всіх, хто не хоче нового поневолення, до зброї. Невдовзі відділ самооборони під командуванням Василя Чучупака переріс у полк гайдамаків Холодного Яру.
Серед місцевого населення, яке майже все було озброєне, Василь Чучупак мав надзвичайний авторитет. Доброю репутацією міг похвалитися і його старший брат Петро, учитель музики, який, повернувшись із Києва, очолив штаб полку гайдамаків.
До речі, разом із Петром приїхала в Мельники його дружина Ганна та дочка Ліда. Саме Ганні доручили брати вишити прапор Холодного Яру. Саме вона переховувала цей прапор в тяжкі для повстанців хвилини…
Між боями козаки працювали вдома на господарстві та прислухалися до монастирських дзвонів: за їхніми звуками довідувалися, з якого боку насувається небезпека і хто наближається – піхота чи кавалерія, з артилерією чи без неї. Довідувались і про приблизну чисельність ворога.
Холодноярські села ділилися на дієву і резервну сотні, які збиралися на дзвін Мотриного монастиря: два удари підряд – на збірку викликалася дієва сотня, три удари – обидві сотні.
Холодноярські села ділилися на дієву і резервну сотні, які збиралися на дзвін Мотриного монастиря: два удари підряд – на збірку викликалася дієва сотня, три удари – обидві сотні.
Тричі сколихнув округу Мотрин дзвін на початку літа 1919-го, закликаючи підтримати повстання отамана Матвія Григор’єва проти московської комуни і ЧК.
“Брати селяни і козаки! – говорилося у зверненні інформаційного бюро штабу загону Холодного Яру від 4 червня 1919 року. – Настав час всім кращим синам України, синам волі… взятися за зброю… Не на грабунки, не на вбивства мирного населення лунає цей заклик, ні, він закликає до боротьби, до самої рішучої боротьби з насильством і неправдою, з якими прийшли до нас комуністи, які самі робити не хотіли, а прийшли до нас, аби жити нашим трудом…
Вже всі побачили, хто такі комуністи. Це людарі, дармоїди, лидацюги, грабіжники, душогуби-розбійники. Отже, брати-козаки, селяни, робітники, – всі до їднання, до зброї, до тісної організації.
Хай же справдяться слова нашого незабутнього борця за волю, мученика і пророка Тараса Григоровича Шевченка, який сказав, “що ще дихне огнем пикучим всім ворогам Холодний Яр”.
Отже, хто любить спокій, хто любить волю, хто любить свій рідний край, хай зараз же іде козаком до Холодного Яру…
Хто має зброю, забирай її з собою, хто ж такої не має, але почуває себе здатним до козацтва, хай іде до нас. Гуртом скоріше здобудемо зброю…
Всі як один до Холодного Яру. Всі за зброю…”
“Брати селяни і козаки! – говорилося у зверненні інформаційного бюро штабу загону Холодного Яру від 4 червня 1919 року. – Настав час всім кращим синам України, синам волі… взятися за зброю… Не на грабунки, не на вбивства мирного населення лунає цей заклик, ні, він закликає до боротьби, до самої рішучої боротьби з насильством і неправдою, з якими прийшли до нас комуністи, які самі робити не хотіли, а прийшли до нас, аби жити нашим трудом…
Вже всі побачили, хто такі комуністи. Це людарі, дармоїди, лидацюги, грабіжники, душогуби-розбійники. Отже, брати-козаки, селяни, робітники, – всі до їднання, до зброї, до тісної організації.
Хай же справдяться слова нашого незабутнього борця за волю, мученика і пророка Тараса Григоровича Шевченка, який сказав, “що ще дихне огнем пикучим всім ворогам Холодний Яр”.
Отже, хто любить спокій, хто любить волю, хто любить свій рідний край, хай зараз же іде козаком до Холодного Яру…
Хто має зброю, забирай її з собою, хто ж такої не має, але почуває себе здатним до козацтва, хай іде до нас. Гуртом скоріше здобудемо зброю…
Всі як один до Холодного Яру. Всі за зброю…”
Збереглося цікаве свідчення безпосереднього учасника повстання на Холодноярщині навесні та влітку 1919 року Сергія Полікши – начальника кулеметної чоти відділу отамана Уварова. “Такого приятного і турботливого відношення населення, як в районі Холодного Яру, я ні до того часу, ні опісля не зустрічав. На Зелені свята школу в с. Головківці, в якій я стояв із кулеметниками, буквально заатакували жінки та дівчата, які понаносили і печеного, і вареного, найкращого, що було в них самих. Козаків, частуючи, три дні перетягали з хати до хати”.
Повстання літа 1919-го року було грандіозним за своїм масштабом: комуна тріщала, горіла і тікала з нашої землі… Але на звільнений від московської комуни край насувалася Добровольча армія генерала Денікіна…
Полк гайдамаків Холодного Яру під командуванням Василя Чучупака успішно воював і проти білогвардійців, зокрема на початку січня 1920 р. холодноярці брали участь у вигнанні їх із Черкас…
Цінним є визнання більшовицького історика Кіна, який зазначав, що в районі Холодного Яру, де оперував отаман Чучупак, жодної денікінської влади не було.
В лютому 1920 р. у гайдамаків Холодного Яру сталося велике свято – зустріч з Армією УНР, яка здійснювала Зимовий похід.
12 лютого в Медведівці командувач Армії УНР Михайло Омелянович-Павленко скликав нараду командирів та начальників штабів дивізій, що брали участь у Зимовому поході. На нараді були присутні такі видатні українські воєначальники як Юрко Тютюнник, Олександр Загродський, Андрій Гулий-Гуленко… Запросили і Василя з Петром…
Разом із холодноярцями лицарі Зимового походу відправили в Мотриному монастирі “хвалебний Богові молебень за щасливий похід у центр України” та панахиду за загиблими і померлими старшинами й козаками.
Армія УНР пішла на Лівобережжя через Худоліївку і Топилівку… За кілька днів частини Армії УНР повернулися до Холодного Яру, де стали на відпочинок після боїв на Лівобережжі.
У своїх спогадах командарм Зимового походу Михайло Омелянович-Павленко дав таку оцінку Холодному Яру і його оборонцям: “…Тут усе сприяло розвиткові в людності вільного національного руху: тут ще добре жили минувшина і спогади про Козаччину, святі пам’ятники – Чигирин і Суботів, монастирі – Онуфріївський та Мотронівський, де колись святилися гайдамацькі ножі, Канівська могила… нарешті сама природа – Дніпро, балки, кручі й великі… ліси – все це сприяло вихованню національної свідомості та вільного козацького духу. Холодноярці… дали не мало правдивих лицарів для українського війська; побачивши розпад-розруху в державному будуванні, вони зуміли створити в себе на диво стійку військову організацію, подібну до часів старої Козаччини”.
“Зуміли створити… на диво стійку військову організацію…” – це оцінка командувача Армією Української Народної Республіки.
І це сказано про повстанську організацію в зимовий період – несприятливий час для розвитку повстанства.
І цю організацію створили брати Чучупаки…
Коли частини Армії УНР, виспівуючи про славу Наливайка, Сагайдачного, Дорошенка та Гайдамаччину, рушили з Холодного Яру на південь, Василь Чучупак почав підготовку до повстання проти червоних…
Настрій холодноярців був чудовий: вони зустрілися з українською армією, наочно переконалися, що боротьба за Україну продовжується не тільки в Холодному Яру та його околицях. Настрій підносило й стрімке наближення весни…
На жаль, повстанська весна 1920-го почалася з трагедії: 12 квітня під час бою на хуторі Кресельці, що при дорозі між Мельниками та Мотриним монастирем, потрапивши в оточення, застрелився Василь Чучупак.
Озвірілі більшовики, дико радіючи своєму успіху, били вже мертвого отамана – ногами, кольбами рушниць, лаялися гидкою московською лайкою.
Прив’язавши небіжчика ногами до коня, притягли в Мельники. Вже у дворі здерли одяг і кинули і в сіни: “Палучайтє сваєґо бандіта!”
Петро Чучупак у цей час лежав на тачанці, обкручений дротом. “Не журіться, – гукнув до батьків, – вмираємо за Україну з чистим сумлінням… Не кажіть поки що нічого дочці…”
Та де там! Прибігла дружина Ганна з Лідою… А більшовики – нарочито: “Палюбуйтєсь… Сєйчас за сєлом расстрєляєм”. Ганна – в крик, а п’ятирічна Ліда, вхопившись за шинель червоного командира, затупотіла ніжками: “Не дам батька!” Кацап’юга, відіпхнувши її ногою, наказав: “Заґаняйтє всєх в сєрєдіну і зажіґайтє дом”… Ледь не задихнулися від диму, поки люди випустили…
Полк гайдамаків Холодного Яру під командуванням Василя Чучупака успішно воював і проти білогвардійців, зокрема на початку січня 1920 р. холодноярці брали участь у вигнанні їх із Черкас…
Цінним є визнання більшовицького історика Кіна, який зазначав, що в районі Холодного Яру, де оперував отаман Чучупак, жодної денікінської влади не було.
В лютому 1920 р. у гайдамаків Холодного Яру сталося велике свято – зустріч з Армією УНР, яка здійснювала Зимовий похід.
12 лютого в Медведівці командувач Армії УНР Михайло Омелянович-Павленко скликав нараду командирів та начальників штабів дивізій, що брали участь у Зимовому поході. На нараді були присутні такі видатні українські воєначальники як Юрко Тютюнник, Олександр Загродський, Андрій Гулий-Гуленко… Запросили і Василя з Петром…
Разом із холодноярцями лицарі Зимового походу відправили в Мотриному монастирі “хвалебний Богові молебень за щасливий похід у центр України” та панахиду за загиблими і померлими старшинами й козаками.
Армія УНР пішла на Лівобережжя через Худоліївку і Топилівку… За кілька днів частини Армії УНР повернулися до Холодного Яру, де стали на відпочинок після боїв на Лівобережжі.
У своїх спогадах командарм Зимового походу Михайло Омелянович-Павленко дав таку оцінку Холодному Яру і його оборонцям: “…Тут усе сприяло розвиткові в людності вільного національного руху: тут ще добре жили минувшина і спогади про Козаччину, святі пам’ятники – Чигирин і Суботів, монастирі – Онуфріївський та Мотронівський, де колись святилися гайдамацькі ножі, Канівська могила… нарешті сама природа – Дніпро, балки, кручі й великі… ліси – все це сприяло вихованню національної свідомості та вільного козацького духу. Холодноярці… дали не мало правдивих лицарів для українського війська; побачивши розпад-розруху в державному будуванні, вони зуміли створити в себе на диво стійку військову організацію, подібну до часів старої Козаччини”.
“Зуміли створити… на диво стійку військову організацію…” – це оцінка командувача Армією Української Народної Республіки.
І це сказано про повстанську організацію в зимовий період – несприятливий час для розвитку повстанства.
І цю організацію створили брати Чучупаки…
Коли частини Армії УНР, виспівуючи про славу Наливайка, Сагайдачного, Дорошенка та Гайдамаччину, рушили з Холодного Яру на південь, Василь Чучупак почав підготовку до повстання проти червоних…
Настрій холодноярців був чудовий: вони зустрілися з українською армією, наочно переконалися, що боротьба за Україну продовжується не тільки в Холодному Яру та його околицях. Настрій підносило й стрімке наближення весни…
На жаль, повстанська весна 1920-го почалася з трагедії: 12 квітня під час бою на хуторі Кресельці, що при дорозі між Мельниками та Мотриним монастирем, потрапивши в оточення, застрелився Василь Чучупак.
Озвірілі більшовики, дико радіючи своєму успіху, били вже мертвого отамана – ногами, кольбами рушниць, лаялися гидкою московською лайкою.
Прив’язавши небіжчика ногами до коня, притягли в Мельники. Вже у дворі здерли одяг і кинули і в сіни: “Палучайтє сваєґо бандіта!”
Петро Чучупак у цей час лежав на тачанці, обкручений дротом. “Не журіться, – гукнув до батьків, – вмираємо за Україну з чистим сумлінням… Не кажіть поки що нічого дочці…”
Та де там! Прибігла дружина Ганна з Лідою… А більшовики – нарочито: “Палюбуйтєсь… Сєйчас за сєлом расстрєляєм”. Ганна – в крик, а п’ятирічна Ліда, вхопившись за шинель червоного командира, затупотіла ніжками: “Не дам батька!” Кацап’юга, відіпхнувши її ногою, наказав: “Заґаняйтє всєх в сєрєдіну і зажіґайтє дом”… Ледь не задихнулися від диму, поки люди випустили…
Поховали Василя на цвинтарі, на самій горі. “Ховали ввечері без стрілів, без пісень, без промов. Понуро мовчала озброєна юрба, і в тій мовчанці відчувалася велична, грізна обітниця помсти”, – згадував Юрій Горліс-Горський у своєму історичному романі “Холодний Яр”.
За кілька днів у Смілянському ЧК розстріляли Петра…
Та попри тяжкі втрати, попри смерть отамана та начальника штабу, холодноярська організація не розсипалася… Більше того, 1920 рік став періодом розквіту повстанського руху на Холодноярщині, а полк гайдамаків Холодного Яру розгорнувся в бригаду.
Все це підкреслює видатні організаторські здібності Василя і Петра, які творили військово-політичну формацію не навколо себе, а довкола національно-визвольної ідеї.
Отамани загинули, але не загинула ідея… Навколо неї і об’єднувалися все нові й нові партизани і повстанці Холодного Яру. Продовжували боротьбу рідні брати Василя і Петра – Олекса та Дем’ян, двоюрідний брат Семен Чучупак – член Холодноярського повстанкому.
Зовсім інакше сталося в сусідній Чигиринській республіці. Після вбивства її отамана Свирида Коцура, що пережив Василя Чучупака лише на два дні, коцурівська організація миттєво розпалася, – хоч залишалося ще багато братів Свирида. Національно-свідома частина Чигиринської республіки на чолі з Юхимом Ільченком приєдналася до холодноярців…
За кілька днів у Смілянському ЧК розстріляли Петра…
Та попри тяжкі втрати, попри смерть отамана та начальника штабу, холодноярська організація не розсипалася… Більше того, 1920 рік став періодом розквіту повстанського руху на Холодноярщині, а полк гайдамаків Холодного Яру розгорнувся в бригаду.
Все це підкреслює видатні організаторські здібності Василя і Петра, які творили військово-політичну формацію не навколо себе, а довкола національно-визвольної ідеї.
Отамани загинули, але не загинула ідея… Навколо неї і об’єднувалися все нові й нові партизани і повстанці Холодного Яру. Продовжували боротьбу рідні брати Василя і Петра – Олекса та Дем’ян, двоюрідний брат Семен Чучупак – член Холодноярського повстанкому.
Зовсім інакше сталося в сусідній Чигиринській республіці. Після вбивства її отамана Свирида Коцура, що пережив Василя Чучупака лише на два дні, коцурівська організація миттєво розпалася, – хоч залишалося ще багато братів Свирида. Національно-свідома частина Чигиринської республіки на чолі з Юхимом Ільченком приєдналася до холодноярців…
Завдяки романові Юрія Горліса-Горського “Холодний Яр” слава про братів Чучупаків докотилася – через поле забуття – до наших днів.
28 жовтня 1995 р. на місці останнього бою Василя Чучупака з ініціативи Всеукраїнського політичного об’єднання “Державна самостійність України” та за участю ОУН під проводом Миколи Плав’юка й Українського козацтва на чолі з Гетьманом Володимиром Мулявою було поставлено перший меморіальний знак українським повстанцям Холодного Яру. А з квітня 1996-го у Мельники, колишню “столицю” Холодноярської держави, на могилу до Василя Чучупака з’їжджаються українці різних земель.
Щороку отець Василь, священик Української православної церкви Київського патріархату править панахиду. Править о. Василь і на братській могилі холодноярських козаків-повстанців – Петра Токовенка, Прохора Деркача і Полтавця.
Потім на берегах Гайдамацького ставу, де колись гайдамаки святили ножі, відбувається поминальна трапеза…
Якщо в перші роки до Василя приїжджали переважно члени та симпатики ДСУ, то невдовзі до вшанувань почали долучатися нові і нові організації. Тож щороку вклонитися холодноярцям приїжджає все більше й більше українських сердець, в яких палахкотить Вогонь Холодного Яру… Коло духовних нащадків гайдамаків Холодного Яру росте і міцніє.
Серед них і члени Молодіжного націоналістичного конгресу, і козацька організація “Тризуб”, силами і коштом якої в серпні 2002 року було поставлено гранітні, мистецько зроблені, хрести на могилі Василя Чучупака та братській могилі холодноярських козаків у Мельниках, а також величезний, 8-митонний, пам’ятник на місці останнього бою Головного отамана Холодного Яру…
Розповідаючи про відродження Холодноярської слави, не можна й минути прізвища уродженця Запоріжжя Володимира Сапи, коштом якого минулого року в центрі Мельників, біля школи було відкрито прекрасний пам’ятник героям Холодного Яру.
Коли говориш про відновлення справедливості до героїв Холодного Яру, не можна не згадати й нинішнього Головного отамана Холодного Яру Богдана Легоняка, який власноруч впорядкував могили Василя Чучупака, його батьків, тітки та холодноярців Токовенка, Деркача і Полтавця. Серед козачок, які дбайливо оберігають пам’ять про славні й трагічні дні, – шаблю першості віддаю талановитій журналістці Лідії Титаренко, яка і словом, і ділом розпалює вогонь Холодного Яру.
Та не тільки вони живуть справою відродження Холодного Яру і вшанування його шляхетних та хоробрих дітей.
Радісно, що коло людей, які відроджують славу Холодного Яру, щороку стає ширшим. Я навмисно не згадую всіх, бо добро, яке робиться без надії на вдячність, найдобріше…
Мені здається, що імена всіх поклонників холодноярського вогню тихо і вдячно прошепочуть вітри Холодного Яру, а яри його повторять їх багаторазово.
Та головне все ж не наші імена, а наші справи.
Важливо й те, що ми відчуваємо піднесення від того, що є друзями Холодного Яру, власне його дітьми. Він нас народжує наново і духовно підтримує впродовж всього життя. І кожна добра справа, яку ми робимо для відродження його слави, ошляхетнює насамперед нас. І дає надію та впевненість у нашу національну перемогу.
Слава Україні!
Слава героям Холодного Яру!
Нехай живе дуб Максима Залізняка – символ могутності української нації!
28 жовтня 1995 р. на місці останнього бою Василя Чучупака з ініціативи Всеукраїнського політичного об’єднання “Державна самостійність України” та за участю ОУН під проводом Миколи Плав’юка й Українського козацтва на чолі з Гетьманом Володимиром Мулявою було поставлено перший меморіальний знак українським повстанцям Холодного Яру. А з квітня 1996-го у Мельники, колишню “столицю” Холодноярської держави, на могилу до Василя Чучупака з’їжджаються українці різних земель.
Щороку отець Василь, священик Української православної церкви Київського патріархату править панахиду. Править о. Василь і на братській могилі холодноярських козаків-повстанців – Петра Токовенка, Прохора Деркача і Полтавця.
Потім на берегах Гайдамацького ставу, де колись гайдамаки святили ножі, відбувається поминальна трапеза…
Якщо в перші роки до Василя приїжджали переважно члени та симпатики ДСУ, то невдовзі до вшанувань почали долучатися нові і нові організації. Тож щороку вклонитися холодноярцям приїжджає все більше й більше українських сердець, в яких палахкотить Вогонь Холодного Яру… Коло духовних нащадків гайдамаків Холодного Яру росте і міцніє.
Серед них і члени Молодіжного націоналістичного конгресу, і козацька організація “Тризуб”, силами і коштом якої в серпні 2002 року було поставлено гранітні, мистецько зроблені, хрести на могилі Василя Чучупака та братській могилі холодноярських козаків у Мельниках, а також величезний, 8-митонний, пам’ятник на місці останнього бою Головного отамана Холодного Яру…
Розповідаючи про відродження Холодноярської слави, не можна й минути прізвища уродженця Запоріжжя Володимира Сапи, коштом якого минулого року в центрі Мельників, біля школи було відкрито прекрасний пам’ятник героям Холодного Яру.
Коли говориш про відновлення справедливості до героїв Холодного Яру, не можна не згадати й нинішнього Головного отамана Холодного Яру Богдана Легоняка, який власноруч впорядкував могили Василя Чучупака, його батьків, тітки та холодноярців Токовенка, Деркача і Полтавця. Серед козачок, які дбайливо оберігають пам’ять про славні й трагічні дні, – шаблю першості віддаю талановитій журналістці Лідії Титаренко, яка і словом, і ділом розпалює вогонь Холодного Яру.
Та не тільки вони живуть справою відродження Холодного Яру і вшанування його шляхетних та хоробрих дітей.
Радісно, що коло людей, які відроджують славу Холодного Яру, щороку стає ширшим. Я навмисно не згадую всіх, бо добро, яке робиться без надії на вдячність, найдобріше…
Мені здається, що імена всіх поклонників холодноярського вогню тихо і вдячно прошепочуть вітри Холодного Яру, а яри його повторять їх багаторазово.
Та головне все ж не наші імена, а наші справи.
Важливо й те, що ми відчуваємо піднесення від того, що є друзями Холодного Яру, власне його дітьми. Він нас народжує наново і духовно підтримує впродовж всього життя. І кожна добра справа, яку ми робимо для відродження його слави, ошляхетнює насамперед нас. І дає надію та впевненість у нашу національну перемогу.
Слава Україні!
Слава героям Холодного Яру!
Нехай живе дуб Максима Залізняка – символ могутності української нації!
Роман Коваль
Немає коментарів:
Дописати коментар