Вербиця

Про давність обряду Свята Вербиці (який і понині зберігся в Україні) свідчить той факт, що це Свято було відоме ще римлянам, які перейняли його від етрусків чи пелазгів. Під час великих урочистостей у Стародавньому Римі запрошували іноземців і жерці-феціали святили вербу й торкаючись нею шановних гостей, промовляли ритуальні слова. Доторкання свяченою вербою для людини означало поєднання живого з безмежним Всесвітом

Причому вже в той час цей обряд (промовляння «не я б'ю — верба б'є, за тиждень Великдень» та інших слів, водосвяття тощо) був відомий як дуже давній звичай, який знали лише деякі волхви — жерці. Бити галузкою верби — означає пробудити творчу енергію людини. Унікальним є те, що в Україні Вербиця досі є живим Святом, причому ритуальні примовки, які входять в обряди цього Свята, майже дослівно збігаються з текстами примовок, записаних латинянами від етрусків.

З часу хрещення Русі прадавнє Свято Вербиці почало збігатися з християнським святом Вхід Господній у Єрусалим.

Вербове дерево в давнину вважалося чарівним й символічним деревом, на якому перепочивали добрі духи-душі, а тому верба й приносила щастя в родини, перша «віщувала» й «приводила» весну в березневі дні весняного рівнодення, коли ночі ще холодні, а вдень вже пригріває весняне сонечко, коли дерево наливається соком, набирає сили від Природних стихій — Землі, Води, Сонця і може передати свою силу іншим. Розпускаючись та розквітаючи, верба символізує силу та життєдайність Природи, передає здоров'я, силу та красу людині, тваринному світу, навколишній природі.