середа, 1 квітня 2020 р.

Історична постать

Народився, 26 листопада 1873 року в родині сільського священика і палкого українського патріота. Закінчив Прилуцьку гімназію (1890 р.) і юридичний факультет Київського університету (1898 р.). В студентські роки став співзасновником, провідником та ідеологом «Братства Тарасівців» (1891 р.). Після розгрому організації (1893 р.) продовжив політичну діяльність в товаристві «Молода Україна». Працюючи в одній з адвокатських контор Києва, закохавшись в дружину свого начальника, утік з нею до Харкова і хотів одружитися. Але батько рішуче виступив проти шлюбу, що порушував церковні канони, і нареченої — неукраїнки. М. Міхновський, який так і не створив сім'ї, після цього ще з більшим завзяттям виступав проти «чужинців» і змішаних шлюбів.Микола Міхновський – політичний і громадський діяч, правник, журналіст.
Його погляди поділяло лише невелике коло однодумців, для інших він був зарозумілим демагогом, шовіністом і авантюристом. По трагічній кончині його ім'я надовго втаємничили від поколінь українців, яким він присвятив усе життя.
За життя його часто зневажали, боялися, вважали небезпечним. Він пізнав ненависть опонентів і зраду колишніх друзів. Його погляди поділяло лише невелике коло однодумців, для інших він був зарозумілим демагогом, шовіністом і авантюристом. По трагічній кончині його ім'я надовго втаємничили від поколінь українців, яким він присвятив усе життя. На думку історики, постать ідеолога державної  самостійності України Миколи Міхновського  є однією з найтрагічніших у нашій минувшині. Він прийшов у цей світ 140 років тому. Прийшов, щоб залишитися на його небосхилі яскравим знаком оклику для майбутньої незалежної України…
Микола Міхновський завжди йшов проти течії — для нього існувала тільки власна мрія, задля якої він жив і дихав. Цю мрію він означив, іще будучи студентом-першокурсником правничого факультету Київського університету святого Володимира: державна самостійність української нації.
Шлях до реалізації своєї мети юний Міхновський почав шукати у Братстві тарасівців, засновники якого 1891 р. на могилі Тараса Шевченка присяглися "всіма засобами поширювати серед українців безсмертні ідеї великого Кобзаря. Він створив ідеологічну платформу Братства, назвавши її "Credo молодого українця", за суттю своєю — перший програмний твір, у якому сформулював революційну й якоюсь мірою божевільну для того часу мрію.
Братство тарасівців не змогло реалізувати ці бунтарські ідеї — вже за два роки більшість його членів опинилася за гратами або у висланні — але Микола Міхновський, який дивом уникнув арешту, не збирався зупинятися на шляху до мети.
"Після розпаду Братства він став біля початків Революційної української партії, принісши до неї не тільки ідею самостійництва, десятикратно помножену на жагуче бажання добитися свого, але й перший в історії країни XX століття революційний заклик до збройної боротьби українського народу за свої права", — пише харківський історик Павло Ковтуненко.
Уперше РУП голосно заявила про себе відкритим листом до тодішнього міністра внутрішніх справ Сипягіна з приводу заборони уряду розмістити напис українською мовою на пам'ятнику Іванові Котляревському в Полтаві. 
Подібні висловлювання й досі лякають багатьох запліднених марксистсько-ленінською ідеологією політиків, а що вже казати про початок XX століття! Відомий громадський і політичний діяч Сергій Шемет, який за кілька років до описуваних подій уникнув страти завдяки зусиллям адвоката Миколи Міхновського, називав книжку "Самостійна Україна" величною і революційною, проте визнавав: автор надмірно ідеалізував цвіт нації — так звану третю генерацію інтелігенції, тому й зазнав нищівної критики.
"Надії ідеаліста-самостійника на цю третю генерацію української інтеліґенції, як ми всі вже тепер знаємо, не справдилися; видко це не цвіт нації був, а пустоцвіт. Революційна Українська Партія в своїй більшості не пішла за Міхновським. Вона була спровокована і розложена соціялістичними впливами російськими, які, оперуючи гаслами всесвітнього пролетарського об'єднання і соціяльної перебудови цілого світу, відтягнули увагу кількох українських поколінь від питань національно-державних", — напише згодом Сергій Шемет у посмертній згадці про Миколу Міхновського.
Сучасні історики називають "Самостійну Україну" першою декларацією українського націоналізму на початку XX ст. "Микола Міхновський понад сто років тому надав поняттям "націоналіст" та "націоналізм" інтегрованого — всеохоплюючого, всепідвладного характеру: "Нація — над усе, Україна — українська, соборна — над усе!". Ідеологічні твори Міхновського — не тільки історична пам'ятка. Ідеї, закладені в них, суголосні нашому часові, коли на терези історії знову покладено дилему: бути чи не бути єдиній і неподільній, незалежній і самостійній Україні", — визнає професор Василь Яременко.
І сьогодні напевне є немало тих, хто в рядках "Самостійної України" вбачає шовіністичні настрої і звинувачує її автора в надмірному й невиправданому радикалізмі. Проте не забуваймо: гасла, які проголосив Микола Міхновський у своїй брошурі, для початку XX ст. були не просто новими й сміливими — вони були, за свідченням сучасників, "чимось фантастичним, ефемерним, майже божевільним, звісно, й крамольним".
Розрив із РУП став для Миколи Міхновського тяжким моральним ударом. "Це була повна катастрофа, бо він побачив, що це молоде покоління для українського державного діла пропало, що сили, придатні для національної революції на Україні, всі пішли на службу соціялістичному iнтернаціоналові в його всеросійській національній формі. А в те, щоб загальноросійська соціялістична революція визволила Україну, він ніколи повірити не міг. Я думаю, що ця катастрофа повернула ціле життя Міхновського в інший бік", — згадував Сергій Шемет.
Надією для Миколи Міхновського після болісного розриву з РУП стало заснування ним 1902 р. суто націоналістичної Української народної партії, яка сповідувала самостійницькі погляди. Своєрідний маніфест нової партії — "Десять заповідей УНП" авторства Міхновського — київський історик Лариса Нечитайло називає сьогодні одним з "найвідвертіших та найгостріших зразків самостійницької літератури за всю українську історію, Біблією українського руху за незалежність".
Але Міхновський був не з тих людей, хто легко здається. Після повернення з фронту Микола Іванович приєднався до нової Української демократично-хліборобської партії, створеної на Полтавщині, брав активну участь у її конференціях, разом із нею пройшов через усі перипетії державного перевороту 29 квітня 1918 р. Зі встановленням гетьманату УДХП пропонувала Павлові Скоропадському кандидатуру Миколи Міхновського на посаду голови уряду, однак гетьман запропонував тому лише пост "бунчужного товариша" — свого особистого радника, від якого Міхновський відмовився.
Його відверто боялася будь-яка влада з тих, що розривали Україну на шматки. Міхновський — людина міцної вдачі, залізної та непохитної волі — був незручним, ба й небезпечним, опонентом. "Він був з тих людей, які вміють заразити — романтик, мрійник і ентузіаст. Але й — політик, свідомий дійсності і обставин. Я, що близько знав Миколу Івановича Міхновського, мушу відзначити ще одну його рису — сарказм… Ніхто так не вмів "приставити слово" — охарактеризувати свого противника, як він", — писав один із засновників Союзу української державності та УНП Віктор Андрієвський.
Директорію Микола Міхновський вважав справжньою трагедією, але бути пасивним глядачем загибелі України не міг. "Він розробив детальний план повалення Директорії, особисто виїхав у Кременчук до полковника Петра Болбочана з пропозицією поповнити лави військового Запорізького корпусу за рахунок добровольців-селян і виступити проти, як він казав, "принизливої для України влади", — пише історик Павло Ковтуненко.
Утім, через день після приїзду Міхновського Болбочана, за наказом Петлюри, заарештували, а сам Микола Іванович потрапив до лікарні з важкою формою тифу. "Більшовики захоплюють місто, і Міхновський попадає до в'язниці. Заходами місцевої адвокатури і національно настроєної місцевої української групи більшовиків Міхновському вдається визволитись з в'язниці, а потім виїхати на Херсонщину", — свідчить Сергій Шемет.
Невдовзі тяжко хворий, спустошений, Микола Міхновський оселився на Кубані. Викладав у педагогічному технікумі у станиці Полтавській, гірко переживав крах своїх ідей. "Головна причина нещастя нашої нації — брак націоналізму серед широкого загалу її. Націоналізм — ангел помсти для пануючих і визискуючих націй, ангел помсти за упосліджених. У нас в Україні націоналізм дуже припізнився: наша нація, виключаючи небагатьох, переважно з інтелігенції, — не націоналістична. Вона не має національної свідомості серед загалу… не має наймогутнішої зброї для захисту своїх інтересів", — констатував він.
У 1924 р. Міхновський повернувся до Києва й оселився у свого друга Володимира Шемета. "У перші дні по приїзді він був у піднесеному бадьорому настрої, але дуже скоро почав змінюватися. Все частіше я бачив похмурий вираз на його обличчі, все більше безрадісних нот чулося в його голосі. Тут, у серці України, до якого він так поривався, він побачив навколо себе не таких людей, яких сподівався побачити. Ворожі до українства численні елементи й свої ж таки "обивателі-малороси", скептично байдужі до національних прагнень українського народу, створювали те глинясто-болотисте тло, на якому не знаходили ґрунту вияви міцної національної енергії", — так описав київські місяці життя Миколи Міхновського його колега по педагогічному технікуму Микола Марченко.
Сергій Шемет згадував, що Микола Міхновський, остаточно знекровлений відсутністю підтримки в Україні своїх ідей, збирався емігрувати, просив друга зібрати інформацію про можливість заробітку за кордоном: "Я поспішив вислати дозвіл на візу, а становище еміґрації описав так, як сам собі уявляв. Картина вийшла досить похмура. Його надії на закордон впали, сили його покинули. В останній коротенькій записці він писав мені: "Ваш лист — цінний по своєму основному мотиву. Не бринить в ньому надія на краще. От так і в мене. І сюди круть і туди верть, однаково в черепочку смерть, як каже приказка. Перекажіть моє вітання усім, хто мене пам'ятає".
3 травня 1924 р. Миколу Міхновського знайшли повішеним у садку садиби Шеметів на Жилянській. "Він постав перед неминучими більшовицькими репресіями, був схоплений чекістами, після тортур написав на паперовому клаптику: "Ніж вони мене, краще я сам себе" — і повісився. Важко повірити, що такий енергійний борець покінчив добровільно життя самогубством, вважаючи справу самостійної України програною", — зазначає професор Василь Яременко.
Ми не знаємо достеменно, чи став Микола Міхновський жертвою імперської машини, чи добровільно вирішив накласти на себе руки, бо вже не бачив світла в кінці тунелю. Утім, знаємо напевно: він упав жертвою свого часу, який випередив на цілу епоху, заручником 
своєї мети, якій судилося здійснитися лише через кілька десятків років.
Його прах — на Байковому кладовищі. Щороку 3 травня тут правлять службу за упокой душі великого українця, чиє серце палало любов'ю до свого народу, якому він присвятив усе своє життя.
Джерело:https://dt.ua/history/mikola-mihnovskiy-zhittya-proti-techiyi-_.html

Немає коментарів:

Дописати коментар