- Ванюша, поділись-но!
- Ні!
- Та ми ж тобі купили, потрібно поділитися.
- Ні! Не дам!
В атаку йде бабуся:
- Ми сім’я, все спільне, потрібно ділитися! Наступного разу, коли щось попросиш, ми тобі того не купимо...
Дитина стоїть у розпачі, майже плаче. Мама:
- Ти хочеш поділитися з бабусею та дідусем?
- Нііііі!
- Все. Розмову закінчено.
Старше покоління спопеляючим поглядом осудило маму та онука за жлобство. Ввечері телефонує дідусь:
- Ну що, залишився ще там зефір для мене? (це ж увесь день людина ходила з тою думкою!)
Що ж у цьому епізоді цікавого? Чому дитина не схотіла поділитися? Це ж так природньо! А ось і ні! Нічого природнього! В нашому закостенілому та придавленому власною значущістю мозкові дорослих, можливо, і природньо. Та в дитячих головах така несправедливість не вкладається.
У дитини з’явилась власність. Зефір. Їй купили, тепер вона ним володіє. І якщо володіє, то і розпорядитися може на власний розсуд. Схоче з’їсти за один раз? Має право. Схоче викинути у смітник? Має право. Схоче поділитися з голодуючими родичами? Також має повне право.
Це як з одягом чи нерухомістю. Нікому ж з нас не прийде в голову попросити людину віддати свій светр чи гараж тільки з тої причини, що ми хочемо це мати. Відправлять нас у подорож на 3 літери та й будуть цілком праві. Бо це ЧУЖА власність.
Але з зефіром зовсім інше, адже дитина не сама його собі придбала за свої кошти, а їй купили? Тут також є нюанс. Діти до певного віку не можуть себе фізично забезпечити. Природою так задумано – батьки роблять це замість них. Ну яке 4-річне дитя та де заробить собі на зефір? Нонсенс та й годі. Саме цим дорослі повсякчас і спекулюють: “Ось, щоб ти знав, наступного разу ми тобі нічого не купимо!”
Та на здоров’я! Люди добрі! Ви кожного дня приймаєте рішення! Що їсти, як одягатися, про що думати, що купувати чи не купувати дитині! Таким маніпулюванням ви намагаєтесь зняти з себе відповідальність за власні рішення. Бо саме ви вирішили купити зефір. Рішення дитини – схотіти зефір та попросити. Ваше рішення – купити чи не купити. З чого ви взяли, що якщо малюк попросив, то ви обов’язково маєте то зробити? Ви спокійно могли й відмовити. Але не зробили цього. Тому що так вирішили. (Тут відразу виникає питання щодо мотивації та вашої нездатності відмовити дитині. Це тема вашої значущості. Для чого ви НЕ ВІДМОВЛЯЄТЕ? Звісно, щоби бути ДОБРИМ батьком або бабусею у власних очах. Невже добрі бабусі відмовляють?)
Так ось. В таких сценаріях відбуваються дивовижні речі, закладаються основи подальшого сприйняття дитиною своєї особистості, своїх особистісних меж.
По-перше, дитина розуміє, що в неї може щось бути, вона може чимось володіти;
По-друге, керуючись власними інстинктами, які дорослі так вперто прагнуть розмазати, вона намагається оберігати свою власність як вміє;
По-третє, малюк вчиться приймати рішення щодо того, як поводитись з тим, що йому належить. А робити з тим він може все, що спаде на думку;
По-четверте, і це дуже важливо, дитина навчається відстоювати свої інтереси та говорити “Ні”.
В силу своєї професії, я часто бачу людей, котрі не вміють відмовляти. І це найнещасніші люди на світі, адже, мало того, що роблять те, чого не хочуть, та ще й давляться почуттям провини за це. Почуття провини – руйнівне почуття. І хотіли би ви, щоб ваші діти його відчували лишень тому, що ви поглинені безглуздими очікуваннями стосовно ваших малят? Хіба ні?
- Потрібно ділитися! (кому потрібно і навіщо? Загалом, плювати я хотів на твої дитячі межі. Раптом ще й сусіди побачать...)
- Дівчинка має бути чистенькою та не бовтатися у грязюці чи піску! (кому дівчинка і що повинна? Плювати мені на те, що ти дитина і в тебе є потреби згідно віку. Я зроблю з тебе принцесу, твої особистісні риси меня мало хвилюють)
- Б’ються ліше погані хлопчики! Не смій! (а чому тількі погані? Плювати мені на твої спроби захистити щось своє. Хлопчик повинен переконувати вербально! Так, батько не навчив, бо й сам ні риба, ні м’ясо, але ти все одно повинен!)
І так далі...
Повинен. Треба.
Кому повинен? Навіщо треба?
А потім: “Ви розумієте, все життя сину віддала, а він телефонує лишень по святах. Так боляче. Так образливо. Все життя у всьому собі відмовляла. А він тепер ось так зі мною...” Щиро перепрошую, а він просив вас життя на нього витрачати? Це, дамочка в окулярах, ваше рішення.
Так от, якщо дитина вам щось винна і/або не зовсім відповідає вашим уявленням про хорошу дитину – йдіть лікувати голову. А дітей залиште у спокої. Своєю неслухняністю та протестом вони волають до здорового глузду та інстинктів, вони виборюють своє “Я”. Із самих неслухняних дітей виростаюсь Особистості з великої літери. Бо такі знають, як себе відстояти. Це закономірність.
Тетьяна Белоконська
Немає коментарів:
Дописати коментар