Мені ж новостворені «донбасівці» – нові донеччани – нагадують людину, яка одягла кольорові контактні лінзи і стверджує, що очі в неї завжди були яскравого смарагдового кольору.
Шановні, ви можете переконувати в цьому оточуючих, і вони, імовірно, повірять вам, а підлабузники ще й співатимуть дифірамби вашим «від природи зеленим» очам; ви можете навіть себе переконати в цьому. Однак ви не зміните цим власного єства! І я знаю, що очі у вас сірі. Як і душа. Ви сіроокі сіродухи, бо зрадили своїх предків і своє єство, бо миритеся зі злом.
Ви висловлюєте зараз до України багато претензій, котрі насправді треба адресувати різним владним структурам, але ж уряд – це люди, значить, і конкретні проблеми треба вирішувати з конкретними людьми. Нащо ж ганити Батьківщину, відмежовуватися від неї?! Якби історія мала почуття гумору, вона дала б вам час для розвитку, за сотню років ви б, можливо, стали навіть народом – нацією зрадників. На запитання: «Хто такі донбасівці?» – відповідь була б одна: це колишні українці, які відцуралися свого народу, це колишні росіяни, що не знають власних звичаїв, це татари, вірмени, греки, які забули, хто вони є… Але історія – справедливий, хоч і суворий, суддя, що не дасть таким жодного шансу.
Ви стверджуєте, що загалом у вас усе гаразд. Роззирніться: те, що ви називаєте законами нової «республіки», є жалюгідною калькою нормативних актів іншої держави. Ваша свобода зі зброєю в руках забороняє мені називати на ім’я мою (і вашу!) Батьківщину і спілкуватися з нею, не пускає сюди українські ЗМІ й узагалі робить усе можливе, щоб місцеві поліцейські підвали не порожніли. Ваш «достаток» визирає з-під завішених полиць супермаркетів і з забитих вікон зачинених невеликих крамниць, напівпорожніх базарів. Ваша зарплата нагадує подачку, аби ви тільки мовчали.
І ви, позбувшись багатьох громадянських прав, усіх пільг, надбавок, соціального захисту, можливості планувати власне життя, мовчите. Про зруйновану медичну галузь, яка тримається лише на щоденному подвигу лікарів і медперсоналу, про безлад в освіті, про зачинені підприємства й тотальне безробіття навіть ви не зможете придумати якоїсь райдужної казки. Це про таке життя ви мріяли?
Ви говорите, що ваша мета зараз – вижити. А якими ви збираєтеся вижити? Якими стануть ваші діти, котрі учора були українцями (якщо забули, подивіться в їхні свідоцтва про народження, а заразом у власні паспорти, де написано: «Громадянин України» – причому двома мовами!), а сьогодні називають себе донбасівцями, бо це з ваших слів або злочинного мовчання вони вирішили, що українцем бути негідно?!
Ви кажете, що зараз вам боляче чути слова «Україна», «український», бо ваші чоловіки гинуть у війні з Україною. Але ж ви її почали! Чи, беручи до рук зброю, ви не розуміли, що вона вбиває?
Це не Україна вам болить, це ваша приспана совість намагається розбудити душу. Прокидайтеся!
Українка, вчителька, місто Донецьк
Немає коментарів:
Дописати коментар