Кияни звернулися до влади Великого князівства Литовського, під протекторатом якого тоді була Україна, з проханням дати згоду на відбудову монастиря. В 1523 році великий князь Сигізмунд І надав грамоту київському воєводі А. Немировичу, за якою ігумену Михайлу Щербині було дозволено відновити запустілий монастир і монастирську общину.
З напису на Євангелії, подарованому в монастир Андрієм Полозом у 1546 р., відомо, що 1555 р. в Межигір’ї існувало три храми: св. Спаса, св. Миколи та св. Апостолів Петра і Павла, а також закладена печерна церква на горі Пекарницькій.
На початку XVII ст. в монастирі побудовані були нові дерев'яні храми Петра і Павла (1604), трапезна Микільська (1609), соборна Спасо-Преображенська (1611).
 |
| Малюнки Вестерфедьда, виконані з натури, мають велике значення для вивчення пам'яток дерев'яної архітектури України XVII ст. |
Офіційні стосунки з Запорізькою Січчю були оформлені в 1683 році. Монастир був забов’язаний надсилати на Січ ієромонахів для служби в військових церквах, молитися за козаків, утримувати військовий шпиталь для убогих та покалічених козаків.
У свою чергу, запорізьке козацтво опікувалось монастирем. За підтримкою Запорізької Січі монастир стає все гатішим та впливовішим, поступаючись хіба що Києво-Печерській лаврі.
Межигірський Спас, разом із Успенським монастирем у Трахтемирові, виконував роль тилової бази Запоріжжя - тут був шпиталь, склади спорядження і зброї, зв'язковий центр тощо.
Наприкінці ХVІІ століття монастир мав 18 сіл і містечок на обох берегах Дніпра, хутори, подвір’я і двори в Києві, Переяславі, Острі, численні ставки, млини, сіножаті, острови, мідні копальні, городи, виноградники та інше майно.
Кожен запорожець вважав за необхідне хоч раз в житті прийти в Межигір’я – покаятись і помолитись. Часто козаки проживали в монастирі багато місяців і навіть років – за своїм бажанням або за присудом військового суду – на покаянні. Дехто з запорожців закінчував своє життя в монастирі, прийнявши постриг.
Майже кожен з простих козаків, уникнувши смерті на війні, або вилікувавшись від ран в монастирському шпиталі, робив посильний вклад в храм божий, умираючи, кожен козак відписував на церкву чи монастир ікону, медаль, злиток золота чи срібла, гроші.
З Межигір’ям пов’язані імена видатних діячів України: Богдана Хмельницького, Івана Мазепи, Семена Палія, Петра Калнишевського. На території монастиря було поховано гетьмана Євстафія Гоголя – предка відомого письменника.
З великою вірогідністю, саме тут знайшов свій останній притулок козацький полковник Семен Палій. Він заповів поховати себе в монастирі. Разом із його портретом зберігалися в монастирській церкві Зішестя Св. Духа його шабля та полковницький срібний пірнач.
В 1786 році Межигірський монастир підпав під секуляризацію і указом Катерини ІІ був ліквідований. На той час в монастирі існувало п’ять церков:
1. Цегляний Спасо-Преображенський собор, побудований коштом патріарха Всія Русі Йоакима, постриженця цього монастиря, в 1676-1690 роках.
2. Цегляна Петропавловська надбрамна церква, побудована коштом останнього кошового атамана Петра Калнишевського відомим київським архітектором Іваном Григоровичем-Барським в 1772-1774 роках. Він же побудував і корпус братських кєлій в 1764 році.
3. Дерев’яна церква Зішестя Святого Духа (шестибанна), побудована в 20-х роках ХУІІІ ст.
4. Деревя’на трапезна Миколаївська церква, побудована після 1665 року, перебудована після пожежі 1764 року.
5. Деревя’на церква Благовіщення Богородиці зі "шпиталем", побудована після 1665 року, перебудована після пожежі 1764 року.
6. Ще одна церква – Святого Онуфрія існувала в печері на горі Пекарніцькій, влаштована в 1555 році, відновлена в 1723 році.
Зважаючи на наявність в околицях Києва високоякісних глин, територія монастиря була передана в 1798 році під фабрику фаянсових виробів. Цегляні монастирські церкви – Спасо-Преображенську та Петропавловську – відновили і приписали до Києво-Печерської лаври. Корпус братських келій прилаштували до фабричних потреб.
Так почалась інша, не менш славетна історія Межигір’я. Сервізи Межигірської фабрики прикрашали імператорські столи. На першій виставці російських мануфактурних виробів в 1829 році в Санкт-Петербурзі твори фабрики були визнані найкращими у всій Російській імперії.
Європейські музеї і порцелянові заводи купували зразки межигірських виробів. Оригінальність декорування посуду, грона та листя винограду, квіти, рельєфний орнамент, різнокольорові глазурі, відрізняла його від всіх інших фаянсових виробів.
 |
| Блюдо Києво-Межигірської фабрики 1841 року. |
Не зважаючи на якісні вироби, виробництво на фабриці було збитковим. І після кількох передач приватним особам в 1874 році фабрику було закрито.
Наприкінці 1880-х років ХІХ ст. імперія готувалась до святкування 900-ліття прийняття християнства. До цієї дати вирішили відновити давню святиню – Межигірський Спасо-Преображенський монастир, щоб "ожила в народі слава Межигір’я і стала обитель школою працелюбства і благочестя".
Спочатку монастир передали Троїцькій обителі, а в 1894 році він відійшов в підпорядкування Покровського жіночого монастиря. Монахині відновили монастирські будівлі, підправили настінний розпис церков, ікони та іконостас. В монастирських будівлях почали працювати невеличка лікарня, готель. Дівчата Покровської монастирської школи влітку відпочивали в Межигір’ї.
Сотні паломників приїздили до Межигір’я поклонитися козацьким святиням. Щонеділі від київської пристані ходив до Межигір’я пароплав, відвозячи бажаючих відпочити на мальовничих дніпровських схилах.
 |
| Початок XX сторіччя. |
Але не довго існував монастир. Згідно з декретом про відділення церкви від держави все надбання Межигірського монастиря переходило у власність більшовицької держави.
Монахині, намагаючись врятувати монастирські будівлі та майно, створили у 1922 році радгосп у монастирському подвір’ї. Так діяли монахи по багатьох монастирях колишньої імперії, але марно.
 |
| 1920-ті роки |
Деякий час в монастирських будівлях діяв дитячий будинок Київського комітету допомоги дітям при американській адміністрації.
На ІІІ Всеукраїнському з’їзді Рад було ухвалено відкрити в Межигір’ї керамічну школу-майстерню. Школа була відкрита в 1920 році, в 1922 році перетворена в технікум, а в 1928 році – в інститут.
Тут працювали і викладали відомі українські мітці, учні М. Л. Бойчука – Василь Сідляр, Оксана Павленко, Павло Іванченко, Іван Падалка. Майже всі вони були репресовані в 1937 році.
 |
| Іван Падалка, декоративна тарілка "Пролетарій Мамай", 1923 рік. |
В 30-ті роки ХХ століття після будівництва Дніпрогесу виник план будівництва Дніпрогесу-ІІ в районі Вишгорода. На меті була індустріалізація Київського Полісся.
У зв’язку з цим була створена експедиція, на яку покладалося вивчення всіх пам’яток історії і культури: археології, етнографії, мистецтва, палеонтології по берегах Дніпра від Вишгорода до Чорнобиля. Очолив експедицію Федір Козубовський, директор Інституту матеріальної культури. Начальником Вишгородського загону був призначений Таддей Мовчанівський.
Після сталінських репресій 1937 року залишилось небагато документів цієї експедиції. Один із них – щоденник Вишгородської експедиції Федора Козубовського за 1934 рік, що зберігається в архіві Інституту археології НАН України.
В результаті археологічних розвідок 1924, 1934 і 1990-93 років на території Межигір'я виявлено п’ять пам’яток археології:
1) Спасо-Преображенський Межигірський монастир XVI–XVIII ст.
2) Давні укріплення в ур. Пекарська гора, розташовувалися над монастирем. В двох місцях зафіксовано залишки валів, але продатувати їх спорудження не вдалось;
3) Поселення в ур. Хутір – тут зібрано фрагменти кераміки Х–ХІІІ ст.. Тут дослідники згадують укріплення, можливо – залишки напольного валу городища. Зв'язок давньоруського поселення з укріпленнями потребує уточнення, оскільки на поселенні виявлено і пізньосередньовічні матеріали;
4) Багатошарова пам'ятка в урочищі Виноградна гора, яка розташовувалось північніше монастиря. Знайдено фрагменти давньоруської та пізньосередньовічної кераміки. Зафіксовано багатокутне укріплення, котре дослідники вважали залишками батареї ХVІІІ ст.;
5) Печерний комплекс Межигірської обителі.
Немає коментарів:
Дописати коментар