86-літній кіровоградець Семен Климович Сорока - особа легендарна. У п‘ятнадцятирічному віці він уже був зв‘язківцем в Українській повстанській армії, мав псевдо «Ясен». А в сталінській «зоні» від імені й псевдо залишився тільки табірний номер: «Б9965»…
– Семене Климовичу, відомий український диси-дент Євген Сверстюк в одному інтерв‘ю сказав, що його виховав декалог (заповідь) українських націоналістів. А Вас?
– Мене виховувала родина. Мої предки – козацького кореня, який тягнеться аж до ХУІІ ст. Бабуся Олена з гордістю розказувала, що один із її предків, Дмитро Гресько, служив у Івана Богуна. Бабусю я часто згадую, бо це ж вона прищепила мені з дитинства, що головне в житті – Бог, Україна, родина. Вона була грамотна, перечитала чимало книг із бібліотеки «Просвіти» в нашому селі Кричильську, що на Рівненщині.
Дивовижна доля була і в мого батька. У 1916 році його мобілізували на фронт Першої світової у складі царської армії. А вже в березні 1917-го він повернувся додому. Був членом Компартії Західної України. У 1934 році польська влада посадила мого батька в концтабір «Береза Картузька». Коли ж прийшли гітлерівські війська, то й вони його арештовували. Батько пішов в УПА…
– А коли почалася Ваша боротьба?
– У червні 1943-го, коли УПА оголосила акцію знищення залізниці, щоб перешкодити німцям вивозити награбоване добро і молодь з України, а також зашкодити пересуватися каральним загонам СС і СД. Разом із братом Пантелеймоном до вояків УПА приєднався і я, ставши звідтоді зв‘язковим «Ясеном». У квітні 1944 році на наших землях з‘явилися спецчастини НКВД, які мали винищити на Рівненщині підпілля УПА. Один із боїв з енкаведистами стався 6 травня.
Із мемуарних нотаток Семена Сороки:
«6 травня о 19 годині ранку розвідувальний загін військ НКВД у кількості 32 бійців вийшов з Городецького лісу і узліссям Сваринського лугу підтюпцем рушив до Борок-Ріхти Кричильської. Коли ворог порівнявся з оборонними позиціями боївки «Кучера», на них зненацька полився кулеметний вогонь. Тільки кільком щасливцям вдалося вислизнути з обіймів вічного спочинку. /…/ У беззбройних вояків бійці УПА не стріляли… З часом у повітрі почали кружляти літаки і скидати на нас бомби. Частини НКВД, що знаходилися в другому ешелоні, відкрили шквальний вогонь із гармат і мінометів. Втрати з обох сторін були великі. Цілий тиждень бійці Червоної Армії вивозили з Городецького лісу вбитих і поранених на станцію Антонівка і в місто Сарни…
Тоді енкаведисти змінили тактику: з‘явилися їхні загони, перевдягнуті в однострої повстанців. Вони тотально знищували українське населення. Гвалтували, кидали людей у колодязі, палили на вогні живцем, закопували знівечених у лісі… Вся Західна Україна горіла в огні і перетворилась у суцільний бойовий фронт…»
– І так тривало до…
– Мене арештували
22 лютого 1952 року в місті Дубно. Відвезли у внутрішню тюрму військ МГБ Прикарпатського військового округу в Рівному. Довелося пройти через катування… Особливо запам‘яталося «купання» в‘язнів. Нас випускали з карцера і ошпарювали водою не менше 60 градусів. А після того обливали крижаною водою… О 18 годині починалося слідство: всю ніч, аж до шостої ранку, прив‘язані ланцюгом до металевої табуретки, з наручниками на руках, ми повинні були «бодрствовать»… Слідчих Семикоза, Заброду, Єрмакова я запам‘ятав…
А 26 серпня я отримав вирок «трійки» військового трибуналу за статтями 54-1а, 54-11, 20-54-8 – за поширення націоналістичної літератури, участь у «бандитських» організаціях УПА та за створення молодіжної організації ОУН – 25 років позбавлення волі.
24 жовтня 1952 року нас привезли на Північ, на станцію Інта. Там я потрапив на шостий лагпункт, який обслуговував будівництво 11-ї і 12-ї шахт. Поселився в бараку №8 на верхніх нарах. Через фізичне виснаження під час допитів мене зарахували до чорної сотні, яка займалася прибиранням території шахт. «Довольствіє» – звичайне: тарілка юшки із гнилої кільки, 200 грамів чорного, як земля, хліба й чашка окропу без цукру.
Тоді енкаведисти змінили тактику: з‘явилися їхні загони, перевдягнуті в однострої повстанців. Вони тотально знищували українське населення. Гвалтували, кидали людей у колодязі, палили на вогні живцем, закопували знівечених у лісі… Вся Західна Україна горіла в огні і перетворилась у суцільний бойовий фронт…»
– І так тривало до…
– Мене арештували
22 лютого 1952 року в місті Дубно. Відвезли у внутрішню тюрму військ МГБ Прикарпатського військового округу в Рівному. Довелося пройти через катування… Особливо запам‘яталося «купання» в‘язнів. Нас випускали з карцера і ошпарювали водою не менше 60 градусів. А після того обливали крижаною водою… О 18 годині починалося слідство: всю ніч, аж до шостої ранку, прив‘язані ланцюгом до металевої табуретки, з наручниками на руках, ми повинні були «бодрствовать»… Слідчих Семикоза, Заброду, Єрмакова я запам‘ятав…
А 26 серпня я отримав вирок «трійки» військового трибуналу за статтями 54-1а, 54-11, 20-54-8 – за поширення націоналістичної літератури, участь у «бандитських» організаціях УПА та за створення молодіжної організації ОУН – 25 років позбавлення волі.
24 жовтня 1952 року нас привезли на Північ, на станцію Інта. Там я потрапив на шостий лагпункт, який обслуговував будівництво 11-ї і 12-ї шахт. Поселився в бараку №8 на верхніх нарах. Через фізичне виснаження під час допитів мене зарахували до чорної сотні, яка займалася прибиранням території шахт. «Довольствіє» – звичайне: тарілка юшки із гнилої кільки, 200 грамів чорного, як земля, хліба й чашка окропу без цукру.
Із мемуарних нотаток Семена Сороки:
«У бараці №8 поруч із моїми нарами знизу розміщені були нари Михайла Полянського, Володимира Слуцького та Віктора Солдатова. Полянський – колишній розвідник держбезпеки СРСР (ГРУ). У 1948 р. був відкликаний з Італії в Москву і засуджений «трійкою» за «ізмєну Родіни». На 25 років ув‘язнення. Про УПА він знав усе досконало, і дуже поважав упівців. Часто повторював, що бійцям УПА місце не в кремлівських концтаборах, а на просторах України, де вони мають здобувати Волю для свого народу».
– Як ви дізналися про смерть Сталіна?
– По радіо. Дехто плакав: «Що тепер з нами буде?» А я вискочив на стіл і закричав: «Слава Богу, він здох!»
– Розкажіть про свою втечу. Як це Вам удалося?
– Завдяки Михайлові Полянському. Такої людини, як цей Полянський, я більше не зустрічав. Він досконало володів англійською, французькою, італійською…Українською – також. Ми з ним зблизилися. Він мені якось каже: «Ви нічого не боїтеся…» Я відповідаю: «А що мені боятися? Мені аби Україна…». «Мені теж», – каже Полянський…
Він допоміг мені влаштуватися на роботу в шахту. Там ми й почали готувати втечу.
Нас було шестеро, ціла організація. Полянський хотів утікати на Захід, у Європу. Я ж був проти. Бо вважав, що повинен бути вдома, будувати Україну тут, а не «за бугром». Зрештою, коли дійшло до втечі, Полянський не пішов з нами. Бо я відмовився іти на Захід.
– Ви зробили в шахті підкоп?
– Так, на глибині 70 метрів, довжиною десь метрів 130.
– А що робили з породою?
– Кидали її до вугілля. Рили тунель сім місяців. Відбійним молотком. Спочатку все йшло добре, а потім пішла мерзла глина. То було щось страшне… Але все ж прорили «нору» з виходом у тундру. Полізли в підкоп, я пробирався третім.
– І який у вас був план?
– Добратися додому і далі вести боротьбу… Вибралися ми з «нори»; всі (а нас було п‘ятеро) пішли в різні боки. Чотирьох, на жаль, таки впіймали. Їх питають: «А де Сорока?». «Ми його з‘їли», – відповідають… Двох розстріляли, а інших – ні.
Коли ми готувалися до втечі, Полянський дав мені зелену куфайку і шапку. Тепер я зов-ні був схожий на військового. Але він ще дав мені пістолет ТТ, 20 набоїв і ножаку. Де він усе це взяв?! Мабуть, він як «грушник» таки був пов‘язаний із місцевими оперативниками.
– Ви вирвалися на волю – і що далі?
– Пішов на станцію Інта, там зайшов у якусь чайну. А поруч – оперативний відділ КДБ! Але мене в тій чайні ніхто не чіпав. Я сидів і два дні пив пиво, хоч і ненавиджу його. Ніхто на мене не звернув уваги: мабуть приймали за військового. Потім я вирушив пішки додому (поїздом проїхав усього кілометрів 20, не більше). В мене була карта, яку також дав Полянський.
Добирався п‘ять з половиною місяців. Усього пройшов три тисячі кілометрів. У дорозі траплялося всяке. На станції Котлас помітив за собою «хвоста». Але втік. Спав, де випадало. У домівках вдалося поспати тільки дві ночі. Це було на станції Микунь (Комі АРСР). Я там зайшов у магазин, познайомився з жінкою, яка виявилася родом із Тернопільської області. Вона пропонувала влаштуватися в них на роботу. Але я пішов додому. Прийшов 17 квітня 1955 року.
– І як Вас зустріли?
– Мене там ніхто не чекав. Часом до батьків заходив дільничний, заспокоював: «Не плачте. Якби його вже не було в живих, то кадебісти повідомили б».
Перший, кого я зустрів у селі, був Павло Бонацький. Побачив мене – і сів. «А ти знаєш, скільки за твою голову дають? – питає. – 20 тисяч. У газеті писали… Ти ж небезпечний злочинець…»
Поки не стемніло, пішов я на кладовище. А там кущі… Там моя бабуся похована. Ліг я біля бабусі, Олени Гресько, і вона мене охороняла до вечора. Десь о пів на дев‘яту пішов додому. Зайшов у хату – тато й мама вечеряють. Побачили мене, мама в плач: «Ой, думала, що тебе вже не побачу…»
Заховали мене на горище. А на другий день батько робить мені сховок між хатою і клунею…
Минуло кілька днів. «Що ж я тут лежу? – думаю. – Так я міг і в тюрмі лежати». Поїхав по Львівській і Тернопільській областях шукати продовження боротьби. Але нічого не вийшло. Повернувся додому, побув ще з тиждень – і все! Знову поїхав на Львівщину. У поїзді випадково зустрів того самого капітана Заброду, який був слідчим у моїй справі. Кинувся я в тамбур. Вдалося вискочити з поїзда на ходу. Заброда наздоганяти не став – виявився боягузом.
Через якийсь час подався на Кіровоградщину, я її вже знав. Потрапив у село Ганнівку Хмелівського району. Там мали бути свої люди: у 45-му мене туди посилали…
Влаштувався у Ганнівці на роботу, будував силосні ями. Роздобув паспорт. А через кілька місяців перебрався у Кіровоград. Почав працювати на заводі «Червона зірка» столярем. Жив у гуртожитку сільбуду на Новомиколаївці, на вулиці Червонозорівській.
– А як Вас «вирахували»?
– Дізналися, що я приїхав із Західної України. Перетрусили всіх. Якось я поїхав додому побачити батьків. А коли повернувся… Іду по вулиці Карла Маркса. Бачу – шість чоловік стоїть. Схопили мене, надягли наручники на розі Маркса і Шевченка. Привели в КДБ. Там, у камері №3, я й провів якийсь час. А 7 березня 1956 р. мене відправили в Київ. Деякі імена «своїх» кадебістів пам‘ятаю досі. Наприклад, Чорноморця, справжнє прізвище якого Гнида, старшого лейтенанта Гузєєва, з якими в мене склалися непогані стосунки.
– Коли Вам було страшно?
– Не пам‘ятаю, щоб мені було колись страшно. Пригадую, як у жовтні 1954-го мене переслідували дві росомахи. Дійшли ми з ними разом до річки Уса. Вона саме широко розлилася, хоча й мілка. Я ту річку перейшов убрід, а
росомахи залишилися. А то якось вовк переслідував аж до Котласа. Кілометрів зо 30… Тоді вже сніг лежав. Ідеш – а позаду тебе щось тріщить. Зупиняєшся – тихо. Ішов той вовк за мною на відстані метрів десять. Дійшли так до Північної Двіни. Річка – метрів 80 шириною. Я зробив пліт і поплив. Коли відчалив від берега – як той вовк почав вити! Голодний залишився. Я йому рукою махаю… Волосся дибки ставало. То Господь Бог дав мені вовка, щоб він мене охороняв…
А загалом, я не боюся смерті. Проте й помирати не хочу…
* * *
У часи хрущовської «відлиги» термін відбування покарання Семену Климовичу суттєво скоротили. Згодом він закінчив Київський університет, здобув спеціальність біохіміка. Вчителював на Кіровоградщині. Засвоєної з дитинства науки – «Бог – Україна – родина» – не забував ніколи. Кажучи мовою кадебістів, він так і залишився «нероззброєним». Таким, що не здався і ніколи не розкаювався. Реабілітований лише на початку дев’яностих років…
– Як ви дізналися про смерть Сталіна?
– По радіо. Дехто плакав: «Що тепер з нами буде?» А я вискочив на стіл і закричав: «Слава Богу, він здох!»
– Розкажіть про свою втечу. Як це Вам удалося?
– Завдяки Михайлові Полянському. Такої людини, як цей Полянський, я більше не зустрічав. Він досконало володів англійською, французькою, італійською…Українською – також. Ми з ним зблизилися. Він мені якось каже: «Ви нічого не боїтеся…» Я відповідаю: «А що мені боятися? Мені аби Україна…». «Мені теж», – каже Полянський…
Він допоміг мені влаштуватися на роботу в шахту. Там ми й почали готувати втечу.
Нас було шестеро, ціла організація. Полянський хотів утікати на Захід, у Європу. Я ж був проти. Бо вважав, що повинен бути вдома, будувати Україну тут, а не «за бугром». Зрештою, коли дійшло до втечі, Полянський не пішов з нами. Бо я відмовився іти на Захід.
– Ви зробили в шахті підкоп?
– Так, на глибині 70 метрів, довжиною десь метрів 130.
– А що робили з породою?
– Кидали її до вугілля. Рили тунель сім місяців. Відбійним молотком. Спочатку все йшло добре, а потім пішла мерзла глина. То було щось страшне… Але все ж прорили «нору» з виходом у тундру. Полізли в підкоп, я пробирався третім.
– І який у вас був план?
– Добратися додому і далі вести боротьбу… Вибралися ми з «нори»; всі (а нас було п‘ятеро) пішли в різні боки. Чотирьох, на жаль, таки впіймали. Їх питають: «А де Сорока?». «Ми його з‘їли», – відповідають… Двох розстріляли, а інших – ні.
Коли ми готувалися до втечі, Полянський дав мені зелену куфайку і шапку. Тепер я зов-ні був схожий на військового. Але він ще дав мені пістолет ТТ, 20 набоїв і ножаку. Де він усе це взяв?! Мабуть, він як «грушник» таки був пов‘язаний із місцевими оперативниками.
– Ви вирвалися на волю – і що далі?
– Пішов на станцію Інта, там зайшов у якусь чайну. А поруч – оперативний відділ КДБ! Але мене в тій чайні ніхто не чіпав. Я сидів і два дні пив пиво, хоч і ненавиджу його. Ніхто на мене не звернув уваги: мабуть приймали за військового. Потім я вирушив пішки додому (поїздом проїхав усього кілометрів 20, не більше). В мене була карта, яку також дав Полянський.
Добирався п‘ять з половиною місяців. Усього пройшов три тисячі кілометрів. У дорозі траплялося всяке. На станції Котлас помітив за собою «хвоста». Але втік. Спав, де випадало. У домівках вдалося поспати тільки дві ночі. Це було на станції Микунь (Комі АРСР). Я там зайшов у магазин, познайомився з жінкою, яка виявилася родом із Тернопільської області. Вона пропонувала влаштуватися в них на роботу. Але я пішов додому. Прийшов 17 квітня 1955 року.
– І як Вас зустріли?
– Мене там ніхто не чекав. Часом до батьків заходив дільничний, заспокоював: «Не плачте. Якби його вже не було в живих, то кадебісти повідомили б».
Перший, кого я зустрів у селі, був Павло Бонацький. Побачив мене – і сів. «А ти знаєш, скільки за твою голову дають? – питає. – 20 тисяч. У газеті писали… Ти ж небезпечний злочинець…»
Поки не стемніло, пішов я на кладовище. А там кущі… Там моя бабуся похована. Ліг я біля бабусі, Олени Гресько, і вона мене охороняла до вечора. Десь о пів на дев‘яту пішов додому. Зайшов у хату – тато й мама вечеряють. Побачили мене, мама в плач: «Ой, думала, що тебе вже не побачу…»
Заховали мене на горище. А на другий день батько робить мені сховок між хатою і клунею…
Минуло кілька днів. «Що ж я тут лежу? – думаю. – Так я міг і в тюрмі лежати». Поїхав по Львівській і Тернопільській областях шукати продовження боротьби. Але нічого не вийшло. Повернувся додому, побув ще з тиждень – і все! Знову поїхав на Львівщину. У поїзді випадково зустрів того самого капітана Заброду, який був слідчим у моїй справі. Кинувся я в тамбур. Вдалося вискочити з поїзда на ходу. Заброда наздоганяти не став – виявився боягузом.
Через якийсь час подався на Кіровоградщину, я її вже знав. Потрапив у село Ганнівку Хмелівського району. Там мали бути свої люди: у 45-му мене туди посилали…
Влаштувався у Ганнівці на роботу, будував силосні ями. Роздобув паспорт. А через кілька місяців перебрався у Кіровоград. Почав працювати на заводі «Червона зірка» столярем. Жив у гуртожитку сільбуду на Новомиколаївці, на вулиці Червонозорівській.
– А як Вас «вирахували»?
– Дізналися, що я приїхав із Західної України. Перетрусили всіх. Якось я поїхав додому побачити батьків. А коли повернувся… Іду по вулиці Карла Маркса. Бачу – шість чоловік стоїть. Схопили мене, надягли наручники на розі Маркса і Шевченка. Привели в КДБ. Там, у камері №3, я й провів якийсь час. А 7 березня 1956 р. мене відправили в Київ. Деякі імена «своїх» кадебістів пам‘ятаю досі. Наприклад, Чорноморця, справжнє прізвище якого Гнида, старшого лейтенанта Гузєєва, з якими в мене склалися непогані стосунки.
– Коли Вам було страшно?
– Не пам‘ятаю, щоб мені було колись страшно. Пригадую, як у жовтні 1954-го мене переслідували дві росомахи. Дійшли ми з ними разом до річки Уса. Вона саме широко розлилася, хоча й мілка. Я ту річку перейшов убрід, а
росомахи залишилися. А то якось вовк переслідував аж до Котласа. Кілометрів зо 30… Тоді вже сніг лежав. Ідеш – а позаду тебе щось тріщить. Зупиняєшся – тихо. Ішов той вовк за мною на відстані метрів десять. Дійшли так до Північної Двіни. Річка – метрів 80 шириною. Я зробив пліт і поплив. Коли відчалив від берега – як той вовк почав вити! Голодний залишився. Я йому рукою махаю… Волосся дибки ставало. То Господь Бог дав мені вовка, щоб він мене охороняв…
А загалом, я не боюся смерті. Проте й помирати не хочу…
* * *
У часи хрущовської «відлиги» термін відбування покарання Семену Климовичу суттєво скоротили. Згодом він закінчив Київський університет, здобув спеціальність біохіміка. Вчителював на Кіровоградщині. Засвоєної з дитинства науки – «Бог – Україна – родина» – не забував ніколи. Кажучи мовою кадебістів, він так і залишився «нероззброєним». Таким, що не здався і ніколи не розкаювався. Реабілітований лише на початку дев’яностих років…
Немає коментарів:
Дописати коментар